— Значить…
— Значить, цеглу вироблено в Порембі Морській 1967 року. Отож цього року хтось оглядав нішу і знову замурував її. Але це ще не все…
Він показав на другу цеглину.
— Свастика! — сказала здивовано, оглядаючи витиснуте посередині тавро. — І цифра: 1938. Це, мабуть, також дата.
— Дата, — підтвердив Тадеуш. — А тепер слухай. Всі цеглини, що я їх повиймав з тієї стіни, за винятком двох, тавровані свастикою і мають позначку тридцять восьмого року.
— Що це могло б означати, Тадику?.. Скажи, якщо щось зрозумів.
— Зрозумів, та не все. Або, кажучи правду, ще нічого не зрозумів. Тільки знаю одне…
— Що?
— А те, що мушу докопатися до істини, яким чином цей тип опинився замурованим у дядьковім кабінеті. Тут не можна припускатися жодної помилки. Якби не ці дві нові цеглини, то я міг би зробити припущення, що хтось когось замурував тут багато років тому. Можливо, перед війною, коли ця територія була під гітлерівцями. І дядько, проживши тут двадцять років, і гадки не мав, що в стіш його кабінету лежить скелет. Але ж…
Він на хвилину замовк.
— Але ж… — повторила жінка, наче прокотилась луна, — ці дві цеглини…
— Ці дві цеглини, — тихо сказав він, — ніби промовляють мені, що дядько таки знав про цей скелет, бачив його, перебував із ним під спільним дахом із власної волі, а не з примусу. І навіть знову замурував його зовсім недавно!
— В цьому не може бути абсолютної певності. Все могло бути якось… якось інакше.
— Як? Не скажеш же ти, що через двадцять літ по війні хтось розвалив стіну і замурував скелет у домі повітового судді, а суддя нічого про це й не знав? Таж на стіні, коли зняти килим, виразно видно, де його замуровано! Це й сліпому видно. Ні! Міліція дійде того ж висновку, що й я. А далі висновки будуть прості: дядька знали і шанували як громадянина Поремби Морської, і от я, молодий лікар, приїжджаю після його трагічної смерті й хочу поселитися тут разом з тобою, користуючись повагою, якою оточене було його ім'я… І от, вже з першого дня мого перебування тут виявиться, що дядько тримав у стіні свого кабінету замурованого небіжчика, що він знав про це і мовчав, мовчав!.. Ти гадаєш, виявлення скелету в стіні не було б тут сенсацією?.. Не забувай, що дядько нікому не розкрив цієї таємниці, інакше скелета б у стіні вже не було. А з усього напрошується лише один логічний висновок: дядькові потрібна була ця таємниця! Міліція розвалить весь будинок, шукаючи, чи нема тут іще якихось скелетів. Розпочнеться слідство. Пам'ятай, що дядько загинув трагічно. Поповзуть плітки, будуть пов'язувати його смерть з таємницею замурованого в стіні скелета…
Він змовк на хвилину, сів і запалив сигарету.
— Але ж усе, що ти кажеш, побудоване лише на припущеннях… — мовила вона, сідаючи коло нього й також закурюючи. — Могло ж усе бути й зовсім інакше. Може, дядькове ім'я й ніщо тут не заплямовує. І пліток можна уникнути. Досить подзвонити в міліцію й попрохати, щоб тримали це в таємниці. Приїдуть, заберуть скелет, складуть протокол, і вся справа владнається за тиждень.
— Ні… — Тадеуш смутно крутнув головою. — Тільки не в такому містечку… Та й для Варшави ця справа була б неабияким винятком. Щоб розібратись, що й до чого, міліція повинна була б втягти в справу принаймні половину місцевих жителів. Замість того, щоб почати працювати по-солідному і жити спокійно, у згоді з людьми, ми б опинилися в самому пеклі… Кінець твоїм мріям про тихе, сповнене праці життя. А матимем дітей, про них казатимуть, що то діти «того лікаря, чий дядько живцем людей у стіну замуровував!» Ні, ні, ні!.. Тож не дивуйся, що я відразу не побіг у міліцію… Може, я помилився? Мушу все спокійно обдумати. Єдина людина, яка могла б нам щось пояснити, вже не живе…
— О боже… — Галина вхопилась за голову. — Що він наробив? Вплутав нас у…
— Здається мені, що все значно гірше, ніж ти уявляєш. Якби хоч не приїздили сюди. Тоді б усе це нас не обходило. Хтось забрав би дядькові меблі, зняв би той клятий килим і мусив би помітити, що стіна в певному місці наново вимурована. В результаті було б знайдено скелет. А тепер ми вгрузли в цю справу по вуха, бо ні міліції сповістити не можемо, ані вдавати, ніби нічого не відаємо, маючи дірку в стіні і купу цегли на підлозі.
Тадеуш підійшов до вікна. Місяць світив ще ясніше, і море скидалося здаля на нескінченну, темну і водночас блискітливу шибку.
— Ну, Галино, що нам робити?
Дружина не відповідала. Натомість, як вчинили б на її місці дев'яносто дев'ять відсотків жінок, заплакала. А чоловік, як зробили 6 у такому випадку дев'яносто дев'ять відсотків чоловіків, сказав: