Мрочек стояв посеред кабінету, розглядаючись довкола.
— Що ти шукаєш? — запитала, мимоволі понижуючи голос.
— Ні, розмірковую, де б дядько міг тримати кельню, матеріал і все необхідне, щоб замурувати стіну.
— Певно ж, що не тут, — мимоволі усміхнулась. — Такі речі зберігають або в підвалі, або десь у сараї… Чи був у дядька сарай?
— Здається, був. Дядько тримав там верстак.
— Ти спочатку оглянеш скелет?
— Мабуть, краще спочатку принести інструмент, потім зможемо спокійно оглянути, а тоді вже замуруємо стіну.
— Тадеку, слухай…
— Що таке? — він уже взявся за дверну клямку.
— А ти вмієш мурувати?
— Та якось вже спробую. Врешті, не така то й премудрість: змішати трохи піску з цементом і покласти кілька цеглин.
Прихопивши ліхтаря, Тадеуш кивнув дружині. Тихо прочинили двері. На ґанку було зовсім темно, густе листя дикого винограду не пропускало сюди місячного світла. Мрочек безшумно зачинив двері. Обережно, майже навшпиньках, зійшли дерев'яними східцями в сад.
Після грози повітря було прохолодне й вологе. Тадеуш на секунду ввімкнув ліхтарик, освітивши серед намоклих дерев і кущів нешироку стежину.
— Візьми мене за руку, — прошепотів. — Там, за деревами, буде світліше.
Пройшли кілька десятків кроків, і Мрочек зупинився, оглянувся.
Трохи позаду, в долині, виднів освітлений місяцем будинок. Під самим дахом жовтувато виблискувало віконце спальні, де світився нічник.
Рушили далі, збиваючи з кущів холодні краплі. Місяць плив високо в небі, великий, блідий, зимний.
Ще ступили кілька кроків, кінчилися кущі обабіч стежки. Ніякої огорожі. І раптом побачили, майже біля самісіньких ніг, море. Тут було ясно, наче вдень. Праворуч — невелика затока серед каміння з якимось помостом. Біля нього щось темніло. Невже моторний човен? Ліворуч простягався піщаний пляж, далеко-далеко, скільки зір сягав.
— Боже, як тут гарно! — вихопилося у Галі з грудей. — І це все разом з частиною пляжу належало твоєму дядькові? — Вона показала рукою на два ряди кущів, що тяглися від берега вглиб суші.
— Так, — Тадеуш уважно роззирався довкола. — Наскільки пам'ятаю, той сарайчик мав бути десь у кінці саду… Може, он там?.. — кивнув убік дерева, серед яких щось темніло. — Ходімо!
Рушили поперечною стежкою, і за якусь хвилю Галина помітила низькі, обвиті плющем двері невеличкого дерев'яного сарая.
— Тільки б не були замкнені, — шепнув Тадеуш і натиснув на клямку. Двері із скрипом прочинились.
Там було чисто прибрано. На поличках стояли горщики для квітів, а під ними рядком розміщене різноманітне садове знаряддя. В кутку виділялись дві великі поливальниці і згорнутий калачем новий гумовий шланг. Під протилежною стіною у світлі ліхтарика зблиснув верстак.
— Бачиш? — впівголоса сказав Мрочек.
Під стіною лежала акуратним стосиком цегла.
— П. М. 1967… — прочитав, нахилившись. — Нова! Дядько, видно, зовсім недавно купив її… А ось і цемент, і пісок. І навіть кельня є. Все гаразд…
Через кілька хвилин вони були вже знову в кабінеті. Мрочек зняв килим зі стіни.
— Оце тільки тепер спало мені на думку, що досі не знаємо, чоловік це чи жінка. — Стань ось тут і присвіти мені. Так, добре.
Він схилився над нішею.
— Чоловік, — проказав молодий лікар. — Бачиш ці кістки? Не можна твердити категорично, але, певно, йому було десь під сорок, може, трохи менше, а може, й більше.
Голос його звучав спокійно, розважно, наче Мрочек оце сидів на академічній лаві і складав екзамен професорові медицини.
— Тепер сюди присвіти…
Галина глибоко вдихнула, заплющила на мить очі, але одразу ж розкрила повіки. Тадеуш тримав у руці череп, уважно оглядаючи його з усіх боків.
— Тут нічого… тут також… Ніяких слідів поранення. Чоло високе, а зуби… Три золоті коронки спереду. А цей, здається, запломбований. Спробуй оглянути, якщо не боїшся.
— Я повинна взяти його в руки? — тремтячим голосом перепитала.
— Ну, якщо не хочеш, покладемо на стіл.
Він обережно поклав череп на письмовий стіл і спрямував світло в очниці, щоб Галині було все видно.
— Так… — голос її не переставав тремтіти. — Видно, дбав про свої зуби. Дві пломби вчасно поставлені.
— Що б ти сказала про них?
— Небагато. Почали вже кришитися. Не дуже добрий матеріал. А він помер кільканадцять літ тому, Тадеку. Я не знаюся в судовій медицині, але як стоматолог можу сказати, що пломби викришитись за таких умов швидко не можуть, навіть коли б вони були і з слабкого матеріалу.