Рушили скрипучими сходами вгору, а за чверть години Галина спала вже як убита. Мрочек потягнувся на ліжку і зімкнув на хвилю повіки. Потім простяг руку до нічника, щоб вимкнути світло. Дядьків щоденник лежав на столикові. Рука молодого лікаря зависла в повітрі Взяв кілька аркушів і почав читати. Сон не приходив ніяк. За вікном щораз яснішало. Над морем займався безхмарний світанок. Жодного сліду по вчорашній грозі.
В попільничці росла купа недокурків. Галина спала, рівно дихаючи, заклавши руки над головою. Будильник голосно цокав.
Тадеуш позіхнув. Повільно водив очима по рядках машинопису. Раптом аж підвівся на лікті. Ще раз прочитав останні слова. Швидко обернувся до дружини, поклав руку на її плечі.
— Галино!.. — сказав тихо. — Галино!
— Що таке? — різко звелася, протираючи очі. — Що сталося? — зі страхом озирнулася, не знаючи, де вона. А потім заспокоїлась. — Перелякав ти мене.
— Послухай… — сказав, не звертаючи уваги на її слова. — Дядько в щоденнику пише так:
«.. Хто побачив би тепер Порембу Морську, вперше приїхавши сюди, не зміг би навіть собі уявити, який вигляд мало це гарненьке приморське містечко у перші місяці після визволення. Все лежало в руїнах, а люди, що прибули сюди відразу ж з військами, щоб заселити цю землю, не всі були, на жаль, тими, на кого чекала вона віками. Серед поселенців аж кишіло від бандитів, дезертирів, хуліганів і всіляких інших покидьків суспільства, котрі з'явилися сюди ненадовго, щоб тільки поживитися і зникнути в хаосі, що панував тоді на повернутих землях. Поміж них не бракувало й найгірших з найгірших, тих, хто ховався від заслуженої кари: агентів гестапо, фольксдойчів і катів з концтаборів. Зліталися сюди, розраховуючи загубитися й перечекати серед людської маси, такої розмаїтої, як завжди буває при переселенні людей з різних кінців країни.
Що стосується нашої Поремби, то слід відзначити: тут відразу ж підібралося гроно ініціативних жителів, котрі не дозволили пройдам затесатися поміж себе й розграбити те, що зосталося ще серед руїн після нищівної війни. Однак у тому-таки гроні чесних громадян виявився один злочинець. Він зумів так замаскуватись, що був навіть одноголосно обраний бургомістром. Я сам якийсь час працював разом з ним і не міг у чомусь його запідозрити. Мушу визнати, це була людина, яка з винятковою турботою й дбайливістю приступила до відбудови та організації життя в нашій околиці. Звісно, згодом ми всі зрозуміли причину цих старань. Але, дивлячись на нього, ніхто б і гадки не мав, що криється під цим високим розумним чолом. Справляв надто хороше враження. Пристойний, високий, міцний, років мав десь отак під сорок. Веселун, жартівник. Сміявся часто, з усіма був у товариських стосунках. Любив випити, проте ніколи не зловживав цим. Швидко здобув пошану своєю видимою щирістю й відвертістю. Пам'ятаю його, начеб то було сьогодні: широко усміхненого, завжди виблискуючого зубами. Спереду мав на верхній щелепі три чи чотири золоті зуби, тож усміх від того був ще виразніший. Згадую про ті золоті зуби, бо завдяки ним його порівняно швидко, протягом року, викрили.
Органи безпеки мали опис його прикмет і по ниточці дісталися до клубка. Виявилось, що це був уродженець Лодзі. Під час окупації вступив до СС, став комендантом єврейського концтабору, де відзначався надзвичайною жорстокістю і садизмом. Власноручно закатував, застосовуючи найвитонченіші способи, сотні людей. Арешт його був для мене і для нас усіх справжньою несподіванкою. Однак йому вдалося втекти з поїзда, коли його везли до Варшави. Злочинця не знайшли.
Спостерігаючи за тим, що діється тепер у світі, читаючи газети, я не здивувався б, якби почув, що ця людина знову випливла на поверхню і стала зразковим бургомістром десь у ФРН…»
Мрочек поклав аркуші на столик.
— Це про нього! Чуєш, Галинко?! Три золоті зуби, високий, близько сорока літ. Це він!
— Ну, не обов'язково він. — Вона протерла очі, струснула головою, проганяючи рештки сну. — Думаю, багато людей мають три золоті коронки на верхній щелепі.
— Не так вже й багато, коли врахувати, що цей тип дуже в'яжеться з Порембою і дядьком.
— Гаразд, але чому саме твій дядько мав би його вбивати? Це зовсім безглуздо… Він був би першою людиною, яка б сповістила органи про появу злочинця. Навіть якби і стрівся з ним, і, маючи зброю, застрелив його, бо той, наприклад, чинив опір, то і в цьому випадку чого ховатися? Ніхто б його не притягнув до відповідальності. Такого гестапівця — утікача — мав би право розстріляти кожен… Нічогісінько не розумію.
— І я теж. Ти маєш рацію. І мала б її напевно, якби не…