— Якби не що?
— Якби не лежав той тип там, унизу.
— По-перше, невідомо, чи це саме він. По-друге, не знаємо, яким чином він там опинився, і яка роль у цьому твого дядька. По-третє, не робімо таких спішних висновків. Все це має якусь поступову логічну розв'язку, котрої зараз не знаємо. Може, колись довідаємось? — Вона лягла, примруживши очі. — Боже, як добре було б, якби ми сюди зовсім не приїжджали!
За вікном вже сіріло. Мрочек перевів ще раз будильник, вимкнув лампу і заплющив очі.
5. ТВОЯ ДРУЖИНА НЕ ВМІЄ ПЛАВАТИ!
Серед тиші вдалині пронизливо задзеленчав дзвінок. За вікном стояв ранок. Пробудилися одночасно. Хвилинку лежали нерухомо. Дзвінок унизу задзеленчав ще пронизливіше.
— Хто це може бути? — неспокій раптом знову вернувся.
— Певно, молочниця… — розважливо відповіла Галина. Підвелася, зодягла халат і зійшла вниз. Тадеуш увіпхнув ноги в пантофлі і підійшов до вікна. Над морем займалася погожа сонячна днина. Сад здавався набагато меншим і зовсім не таким таємничим, як вночі.
Прислухався, але внизу чути було лише кроки дружини, що почала поратися на кухні. Відійшов од вікна, розкрив чемодан, витяг електробритву, ввімкнув у розетку. Голився, стиха посвистуючи. Розмірене гудіння бритви потроху розвіювало вчорашній настрій. Усе видавалося значно простішим і не таким тривожним. Вільною рукою сягнув до дядькових нотаток, узяв верхню сторінку й почав наново перечитувати. Заскрипіли сходи. Увійшла Галина, позіхаючи.
— Молочниця… — сказала віддихуючись. — Коли я спустилася, молоко вже стояло на ґанку. Затопила пічку й поставила його на плиту. За п'ять хвилин питимем каву.
Заходилася перекладати білизну в чемодані.
— Навіть хоч би тут була й тисяча скелетів, — сказала чи то до себе, чи до нього, — ходімо купатися! Врешті-решт не для того приїхали ми до моря, щоб…
— Слухай! — вимкнув бритву. — Чим це тхне? — потяг носом. — Здається, щось горить унизу.
— Ой леле! Молоко!
Коли вкладав бритву в футляр, Галина вже повернулася.
— Що там сталося? — спитав без особливої цікавості.
— Питимеш чорну каву або чай, — розвела руками. — Не знаюсь я на цих вугільних печах. Думала, тільки на газі так швидко закипає. А виходить, ні. Википіло до останньої краплини.
— Найкращий вчитель — власний досвід, — вдався Мрочек до сентенцій, беручи рушник і зубну щітку. — Йду вмиватися. Хай буде чай. Нема нічого огиднішого від чорної кави вранці. Бридота…
Відчинив вікно. Лагідний вітерець злегка заворушив аркушиками щоденника Станіслава Мрочека, судді з Поремби Морської. Галина швидко підійшла до вікна і зачинила його.
— Ніколи я не боялась протягів, — сказала без усмішки. — Але в цьому домі маю до них якесь упередження. Їй-право. Невідомо, що ще може статися, коли знову грюкнуть двері.
Чоловік весело засміявся:
— Така гарна погода, що той тип у стіні здається мені просто вигадкою…
Поснідали квапливо на кухні. Ніби за якоюсь неписаною угодою вирішили не зазирати до кабінету. Потім вийшли в садок.
Погода і справді стояла чудова. Легенький вітерець з моря освіжав, бо сонце вже пекло, хоч і був ранній час. Незабаром опинилися на тому місці, звідкіля вночі дивилися на море. Але невеличкий, обвитий плющем сарай не являв собою щось таємниче, а садок, залитий сонячним промінням, виявився особливо гарним. У ньому росли різнобарвні квіти й різні кущі. Замурований скелет був для Галини ніби якимсь фрагментом вечірньої телепередачі, що зникла, щоб не повернутись більше, але закарбувалася у пам'яті якоюсь страхітливою сценою.
Внизу перед ними, за кам'яною стіною, а вірніше, великою скелею, що занурювалась одним краєм у море, простягалась піщаним берегом і зникала в дюні, природно відгороджуючи шмат пляжу навпроти суддівського будинку від його сусідів ліворуч, стояла невеличка моторка, прив'язана до вистеленого на палях помосту.
— Це наша? — запитала Галина й відразу ж поправилася. — Це човен твого дядька?
— Еге ж. Старий, як світ, але добрячий. Дядько купив його вже по війні, вибрав серед всіляких складських залишків, полагодив, приладнав мотор і взагалі дбав про нього, як про рідну дитину… Шкода, що не поплив я з дядьком того ранку, коли серце відмовило йому. Може б, жив він і досі?
Обоє замовкли й рушили до пляжу. Велетенська піщана підкова, куди оком не кинь, була безлюдною. Лише метрів за двісті від Мрочеків вилазив з води якийсь чоловік у чорних плавках.
— Не сказала б, що ці люди цінують те, що лежить у них під самим носом, — сказала Галина, сходячи вниз хребтом дюни. Під її сандалями шурхотів сухий пісок. — Такий чудовий день, а на пляжі жодної душі, тільки ось цей самітник.