— Місцеві жителі, мабуть, збираються на роботу або на ярмарок, а дачники, якщо вони вже є тут, відсипаються. Зрештою, тут, над морем, зовсім небагато осель, тільки єдина наша вуличка, та й ту, по-моєму, заселяють літні люди. Щось я не бачив ні молоді, ані дітей… Оце б мешкав тут, до кінця життя нікуди не виїздив би.
— І я…
Поклавши одяг біля сходинок помосту, стрибнули в човен.
— А ти можеш його завести? — погладжуючи відполіроване поруччя, спитала Галина.
— Ну, звичайно. Нічого складного тут нема. Якщо тільки двигун справний… Бензин є… — Двигун тихенько захурчав. — Одв'язуймо!
Мотузки полетіли на поміст. Тадеуш перейшов до корми й сильно відіпхнувся ногою. Човен м'яко вийшов з-поміж паль і загойдався на воді.
— Поїхали!
За кормою забулькотіло, стрельнуло пінявим фонтанчиком, і моторка шарпнулася вперед. Берег почав віддалятися.
Галина всілася, тримаючись однією рукою за поручень, другою — відгорнула з чола пасмо розкуйовдженого волосся.
— Пам'ятай, що твоя дружина не вміє плавати! — розсміялася голосно. — Не втопи мене!
Двигун гуркотів усе сильніше. Корма осіла трішки глибше, ніс задерся вгору.
— Нема чого лякатися! — крикнув Мрочек. — Море спокійне, як стіл. Трішки поплаваємо і вернемося. Свіже повітря тільки на користь після всього. Потім скупаємося коло берега, я пильнуватиму тебе. Чудово, правда ж?
— Пречудово!
Вона розглядала довгий берег, що з кожною миттю віддалявся. Безлюдно. Тільки все той же чоловік спочивав на пляжі після купання. Помітила його. Лежав на піску, але з цієї відстані здавався таким маленьким, що Галина й не побачила важкого польового бінокля, спрямованого в їхній бік.
— Слухай! Вода на дні! — раптом сказала Галина. — Здається, раніше її не було.
— Ти не звернула уваги. Завжди в човні є трохи води. Певно, протекла крізь брезент під час грози.
Однак зменшив обороти двигуна і глянув униз.
— Прибуває, гей! — закричала Галина зі страхом. — Тадеку, вертаймо!
Ще якусь мить її чоловік дивився на воду, що хлюпотіла в ногах і прибувала на очах. Різко повернув стерно, скерував ніс моторки до берега, прибавляючи газу. Були вони тепер більш як за кілометр від пристані.
Галина машинально підібгала під себе ноги. Вода все прибувала. Моторка сповільнювала хід, хоч Тадеуш намагався витиснути з двигуна все можливе. Берег наближався, ще метрів вісімсот… сімсот…
Моторка нахилилася на борт.
— О чорт! — тихо процідив Тадеуш.
— Слухай! — скрикнула. — Тонемо! Глянь, вода…
Не скінчила. Моторка стала майже вертикально і кормою почала занурюватись у глибину. Мрочек стрибнув у воду і одразу ж виплив тут же коло борту.
— Спокійно, Галино… Стрибай…
— Ні-і-і!
Але стрибнула, бо ніс лодки раптом звівся ще більше вгору. Не встигла скрикнути вдруге й ковтнути води, як підхопили її дужі руки і вона почула спокійний голос Тадеуша:
— Не виривайся… розслаб м'язи., не бійся… допливемо… вже недалеко…
Хоч страх не минув, але в його голосі було щось таке, від чого потроху заспокоювалася. Слухняно лежала на воді, відчуваючи, як ноги опускаються в холодну безодню. Та плече, що підтримувало її знизу, не давало їй зануритися глибше.
— Воруши злегка ногами… — важко видихнув Мрочек. — Краще триматимешся на поверхні.
Спробувала. Відчуття опускання минулося.
«Боже, — мало не шепотіла гарячково губами. — Хоч би це все скінчилося, хоч би був швидше берег… хоч би стати вже ногами на землю, на землю…»
Мрочек плив повільно, але впевнено, підгортаючи під себе воду однією рукою і працюючи ногами. Він і не помітив, що чоловік, котрий спочивав на пляжі, зірвався і побіг до моря. І сталося це майже тоді, як човен почав тонути. Мрочек тільки оце зараз побачив його голову на воді й почув окрик.
— Є поміч! — сказав просто у вухо дружині. — Тримайся, все буде гаразд!
Той плив красивим м'яким кролем, наближаючись прямо на очах. Тадеуш, уже побачив гребінець хвилі, що випорснула з-під довгої, смаглявої руки. Плавець був уже поряд. Він миттю оцінив ситуацію.
— Покладіть руки на нас обох, — одсапуючись, сказав Галині. — Не бійтеся. З вами нічого не станеться… До берега недалеко…
До берега зоставалося кілька десятків метрів, як незнайомець перестав пливти.
— Тут можемо стати, — пояснив, звільняючись від Галининої руки, пальці якої судорожно вп'ялися в його шию. — Не бійтеся, — випростався і звівся на ноги, вода сягала йому до пояса. — Я знаю це місце, як власну кишеню. Звідсіль аж до берега тягнеться обмілина.