Коли вони вийшли з автобуса, Лаурана не знав, як йому бути: чи то попрощатися з попутницею, чи провести її туди, куди вона збиралася йти. Вони трохи постояли на майдані, а тоді синьйора Луїза, яка протягом усієї подорожі здавалася на диво безтурботною, раптом споважніла і сказала, що вона приїхала сьогодні до районного центру в справі, про яку хоче розповісти йому, Лаурані.
— Я з'ясувала, — сказала вона, — що мій чоловік справді їздив до Рима зустрічатися з тим своїм приятелем-депутатом. І він хотів попросити його якраз про те, про що ви розповіли мені того вечора, пригадуєте? Коли прийшли до мене додому з моїм кузеном, — і на згадку про кузена Луїза майже бридливо скривилася.
— Справді? — спитав Лаурана.
Він страшенно розхвилювався, гарячково гадаючи, з якої б то причини така несподівана відвертість.
— Атож, я це відкрила зовсім випадково, коли вже була втратила надію… Бо після того, що ви мені сказали тоді, я пригадала багато всяких дрібних подій та випадків, які, разом узяті, пояснили для мене те, про що несамохіть довідалися ви. Отож я заходилася шукати, шукати… І нарешті знайшла щоденник, якого мій чоловік вів потай від мене, ховаючи його на полиці, за книжками… Сталося це, коли я вже не сподівалася нічого знайти… Мені раптом заманулося почитати одну книжку, я взяла її з полиці, і там, за книжкою…
— Щоденник, отже, він вів щоденник…
— В одній з отих великих облікових книг, що їх аптеки надсилають лікарям… Починаючи з першого січня, він щодня записував туди по три-чотири рядки своїм нерозбірливим почерком лікаря. Занотовував туди те, що здавалося йому вартим уваги, — здебільшого всілякі випадки з життя нашої малої доньки. Потім, десь на початку квітня, він уперше згадав про людину, яку не називає на ім'я…
— Не називає на ім'я? — з недовірливою іронією перепитав Лаурана.
— Ні, не називав. Але цілком ясно, про кого йдеться.
— А, цілком ясно… — сказав Лаурана з нотками поблажливості в голосі. Мовляв, він не проти підтримати жарт, але зовсім не хоче, щоб його вважали за дурня.
— Настільки ясно, що помилитися неможливо. Ідеться про мого кузена.
Такого Лаурана не сподівався. Він відчув, як йому перехопило подих, і хапнув ротом повітря.
— Я довіряю вам, — провадила синьйора Луїза, — бо знаю, яка дружба, яка прихильність єднала вас із моїм чоловіком. Про це ще ніхто не знає і не повинен знати, поки я не матиму в руках доказів… Якраз сьогодні я й приїхала сюди шукати доказів… Хочу перевірити деякі здогади…
— Але в такому разі… — почав Лаурана.
— Що в такому разі?
Він мало не сказав, що в такому разі вона непричетна до злочину, вона невинна, і він дарма підозрював її. Але тільки почервонів і мовив:
— То ви більше не вірите, ніби вашого чоловіка вбито через те, що йому трапилося бути в товаристві аптекаря?
— Коли по правді, то напевне стверджувати не можу. Проте це не відпадає… А ви?
— Я?
— Ви, мабуть, переконані в цьому?
— Переконаний у чому?
— У тому, що мій кузен причетний до вбивства і що бідолаха аптекар не мав до всього цього жодного стосунку.
— Власне…
— Я прошу вас, не приховуйте в|д мене нічого. Я так потребую вашої допомоги, — з тугою в голосі сказала синьйора Луїза, благально дивлячись йому в очі своїм осяйним поглядом.
— Не можу твердити, що я цілком переконаний. Маю тільки деякі підозри… Дуже серйозні підозри, приховувати не стану… Але ви… Ви справді ладні висунути звинувачення проти свого кузена?
— А чом би й ні? Якщо він винен у смерті мого чоловіка… Але мені потрібна ваша допомога.