— Я у вашому розпорядженні, — пробелькотів Лаурана.
— Насамперед пообіцяйте мені, що не скажете нікому, навіть своїй матері, про те, що почули від мене…
— Присягаюся вам.
— Потім, на підставі ваших відомостей і тих, які сподіваюся роздобути сьогодні я, ми з вами все обговоримо, обміркуємо і разом вирішимо, що нам робити далі.
— Тут потрібна, одначе, обережність, обачність… Бо одне діло мати підозри…
— Сьогодні я сподіваюся мати докази.
— Але як?
— Поки що про це говорити не варт… Та й зарано… Я залишуся тут на два дні. А завтра ввечері, як ви нічого не маєте проти, ми могли б зустрітися… Де ми можемо зустрітися?
— Я не знаю… Адже вам, певне, не хочеться, щоб нас бачили разом…
— Ні, я цього не боюся.
— Тоді в кав'ярні?
— Гаразд, у кав'ярні.
— У кав'ярні Ромеріса. Народу там небагато, можна усамітнитися…
— Годині о сьомій, згода? Рівно о сьомій.
— А чи не буде це пізно для вас?
— Ні, не буде. Та й навряд чи я зможу звільнитися раніш сьомої — за ці два дні маю провести дуже нелегке розслідування. Завтра ввечері я про все розповім… Отже, о сьомій у кав'ярні Ромеріса… Потім ми зможемо вдвох повернутися до містечка, останнім поїздом… Якщо ви не проти.
— Та я буду щасливий, — сказав Лаурана, зашарівшись від радості.
— А ваша мати? Що скаже ваша мати?
— Я попереджу її, що допізна затримаюся в школі. Для неї це не першина.
— То ви обіцяєте мені? — спитала синьйора Луїза, обдарувавши його знадливою усмішкою.
— Присягаюся вам, — сказав Лаурана, затоплений хвилею щастя.
— Тоді до побачення, — сказала синьйора Луїза, подаючи йому руку.
У пориві любові і каяття Лаурана мало не припав до цієї руки губами. Потім стояв і дивився, як вона повільно йде від нього майданом. Її постать чітко вирізнялася на тлі синього неба між пальмами. Незвичайна жінка, невинна і мужня. Він мало не заплакав від розчулення.
Кав'ярня Ромеріса з її барвистим інтер'єром, з великими дзеркалами, з вирізьбленим на прилавку «поцілунком змія», який, здавалося, прагнув обплутати своїми кільцями ніжки стільців і столів, дотягтися до світильників і до чашок, ця кав'ярня більше жила тепер на сторінках письменника, уродженця цього міста, що помер тридцять років тому, ніж наяву. Жителі самого районного центру майже не заходили сюди, досить рідкі відвідувачі були переважно чужинці: або люди з провінції, що пам'ятали колишню популярність кав'ярні, або ті, хто, як Лаурана, віддавав перевагу цьому закладу, зваблений його літературною славою та спокійною атмосферою. Важко було зрозуміти, чому синьйор Ромеріс, останній зі славетної династії кондитерів, досі тримав його відкритим. Можливо, тільки з пошани до літератури, на честь письменника, який колись учащав сюди і обезсмертив це місце.
Лаурана прийшов у кав'ярню за десять хвилин сьома. Йому рідко доводилося бувати в Ромеріса так пізно, але він застав тут тих, кого зустрічав і вранці, й десь одразу пополудні. Синьйор Ромеріс, як завжди, сидів за касою, барон д'Алькоцер куняв, його ясновельможність Моска та його ясновельможність Луміа, високі чиновники, котрі вже кілька років як вийшли на пенсію, втішалися грою в шашки, попиваючи «Марсалу» й курячи тосканські сигари.
Лаурана усіх їх знав. Він привітався, і на його привітання відповів навіть барон, не дуже схильний упізнавати людей. Його ясновельможність Моска запитав учителя, чому він прийшов у такий незвичний для себе час. Лаурана пояснив, що спізнився на автобус і тепер йому доведеться чекати поїзда. Він сів у кутку за столик і попросив синьйора Ромеріса подати йому порцію коньяку. Синьйор Ромеріс важко підвівся з-за своєї монументальної, розцяцькованої латунними візерунками каси: він не міг дозволити собі розкіш тримати офіціанта й обслуговував гостей сам. З побожною урочистістю старий налив у чарку коньяк і поставив на столик перед Лаураною. Той уже дістав із портфеля книжку, й синьйор Ромеріс поцікавився, що то за книжка.
— Любовні листи Вольтера, — сказав Лаурана.
— Хе-хе, — озвався барон, — любовні листи Вольтера…
— Ви читали їх? — спитав Лаурана.
— Любий друже, — сказав барон, — я читав геть усе, що написав Вольтер.
— А хто читає Вольтера сьогодні? — зауважив його ясновельможність Луміа.
— Я читаю, — сказав його ясновельможність Моска.
— Ну, звичайно, ми читаємо Вольтера. Читає його й цей-от учитель, не знаю, наскільки уважно… Але Вольтер явно не з тих письменників, кого нині багато читають, тобто читають задля розваги, — сказав його ясновельможність Луміа.