— Розгляньмо проблему з усіх боків, — сказав барон. — Отже, існує дві можливості: або побачення мало відбутися тут, або він мав іти кудись-інде. Припустімо, воно мало відбутися тут. Він чекає дві години, проте жінка не приходить, і він покидає кав'ярню, кажучи, ніби йде на станцію. Куди ж він пішов насправді? Тут треба добре поміркувати. Збагнувши, що його одурено або жінка не змогла прийти (хай там з якої причини), почуваючи себе присоромленим і стурбованим, він міг зробити одне з трьох: або повернувся додому мучитися в своєму ліжку від розчарування й тривоги; або пішов у дім тієї жінки вимагати пояснень, і там його порішили; або стрибнув з фортечної вежі чи кинувся під поїзд. Оскільки додому він не повернувся, лишаються дві останні версії. Тепер розгляньмо другу можливість: тобто він сидів тут, тільки щоб згаяти час, а вже потім іти на побачення. В такому разі, оскільки додому він не вернувся, лишається одна можлива версія з двох: він прийшов на місце побачення і зустрів там чоловіка, батька або брата своєї коханої, який упорав його, — і будьте здорові!
— Але, як добре поміркувати, лишається ще одна імовірна гіпотеза, менш романтична, проте очевидніша і природніша: він іде на побачення, стрічає там даму серця і в її обіймах забуває і про свою матір, і про школу, і про все на світі… Хіба виключена така можливість? — спитав його ясновельможність Моска.
— У це важко повірити: надто він чоловік спокійний, урівноважений, — сказав синьйор Ромеріс.
— Маєте рацію, — погодився його ясновельможність Луміа.
Комісар поліції підвівся.
— У мене голова йде обертом, — сказав він.
Міркування барона, такі точні й бездоганно логічні, відкрили перед ним прірву. Спробуй-но знайди всіх жінок, які могли мати з учителем взаємини, випадкові або тривалі! Для початку — всі учениці школи, адже ці дівчата віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років сьогодні здатні на все. Потім — учительки. Потім — матері школярів і школярок, принаймні ті з них, які краще збереглися і відзначаються поступливістю. І нарешті жінки легкої поведінки — і ті, кого за античним звичаєм можна назвати «чесними», і ті, хто не заслуговує такої характеристики, тобто звичайні вуличні шльондри. Цій роботі кінця-краю не видно. Якщо вчитель сам не з'явиться сьогодні або завтра, немов кіт, який повертається з нічної прогулянки по дахах.
Але вчитель не міг повернутися. Він лежав під купою шлаку на дні покинутої сірчаної копальні, якраз на півдорозі між його містечком і районним центром.
Восьмого вересня в містечку відзначали свято діви Марії отроковиці. Статую юної діви, виряджену в золото й перли, пронесли вулицями на чолі урочистої процесії під грім духових оркестрів, від якого здригалися навіть мури. В небі розсипалися вогні фейєрверків, люди смакували м'ясом перших заколотих свиней і з'їдали гори морозива. Цього року канонік Розелло поновив звичай збирати в своєму домі друзів на честь храмового свята Марії отроковиці, чий олтар у церкві з її ім'ям він шанував особливо. Той звичай існував з давніх-давен, але торік був порушений через жалобу, яку канонікові годилося справляти по смерті Рошо. Оскільки в серпні минув уже рік з дня трагічної події, дім каноніка знову відчинився для святкового торжества, тим більше, що сьогодні превелебний отець мав оголосити про заручини свого племінника адвоката зі своєю племінницею Луїзою. Їх поєднали, казав канонік, людська злоба і незбагненна воля господня, перед якою він поступається.
— Я змирився… — пояснював він донові Луїджі Корвайя. — Богові відомо, чи хотів я, щоб вони поєдналися шлюбом, діти, які виросли в моєму домі, мов брат і сестра. Але тепер, після тієї трагічної події, ідеться про вчинок милосердя… Родичам годиться жаліти одне одного… Хіба можна дозволити, щоб моя бідолашна небога, така молода, з дитиною на руках, залишилася самотня на все життя? А з другого боку, як за нинішніх часів знайти для неї доброго чоловіка, такого, хто одружився б з нею не лише заради того, щоб їсти її хліб, хто виявив би милосердя і поставився до дівчинки як до рідної? Це нелегко, мій любий доне Луїджіно, ой як нелегко… Саме тому мій небіж, який досі не мав ніякої охоти женитися, зважився — не скажу, пожертвувати собою, в жодному разі! — на цей праведний, на цей милосердний вчинок…
— Авжеж милосердний, хай йому чорт! — майже прогарчав полковник Сальваджо, який, стоячи за спиною в каноніка, почув його останні слова.