Канонік рвучко обернувся, обурений і стривожений, але побачивши полковника, усміхнувся й лагідно дорікнув йому:
— Полковнику, полковнику… Ви завжди однаковий…
— Пробачте мені, — сказав полковник, — але ось що я хотів сказати: ви носите сутану і тому називаєте це милосердним діянням. Я — старий грішник, отож уявляю собі справу інакше. Скажу в кількох словах. Синьйора Луїза — жінка прегарна. А ваш небіж адвокат, хвалити бога, — чоловік. А чоловік, він завжди лишається чоловіком, і перед такою красою, такою грацією…
Жартівливо насварившись на полковника пальцем, канонік пішов собі, і той, почувши себе вільніше, провадив — тепер він звертався до дона Луїджі:
— Цей піп мені розводиться про милосердя! Його племінничок, бачте, пожалів жінку, за чий один погляд я хоч зараз ладен утнути яку завгодно дурницю…
І він показав на Луїзу, що стояла поруч із нареченим кузеном, напрочуд елегантна в своєму ще напівжалобному вбранні. Вона відчула на собі погляд полковника і відповіла усмішкою й ледь помітним кивком голови. Дон Сальваджо весь затремтів, нахилився до вуха дона Луїджі і майже простогнав йому голосом, сповненим притлумленої жаги:
— Бачили, яка усмішка? Коли вона всміхається, мені здається, вона скидає з себе одежу… Так ніби… — І нараз, піднісши руку, немов тримав у ній шаблю, загорлав: — В атаку, нехай йому біс, в атаку!
Побачивши, як полковник рвонувся вперед, дон Луїджі подумав, що зараз він кинеться на Луїзу. Проте той побіг у буфет, де почали роздавати морозиво.
Пішов туди й дон Луїджі. Там уже були парафіяльний священик святої Анни, нотар Пекорілла з дружиною, синьйора Дзерілло. Раз у раз замовкаючи на півслові, вони пошепки перетирали на зубах господарів. Річ цілком природна. Але дон Луїджі не мав настрою пліткувати і тому відійшов від гурту.
Нотар Пекорілла похапцем проковтнув своє морозиво і приєднався до нього. Удвох вони вийшли на балкон: свято внизу на вулиці вирувало. Дон Луїджі вилив свій поганий настрій на свято; від свята перейшов на «Фонд розвитку півдня», на компанію «Фіат», на уряд, на Ватікан, на Організацію Об'єднаних Націй.
— Які ми все-таки тварюки, — сказав він.
— Тобі тут щось не до вподоби? — поцікавився нотар.
— Усе, — відповів дон Луїджі.
— Нам треба побалакати сам на сам, — сказав нотар.
— А про що нам балакати? — втомлено зауважив дон Луїджі. — Те, що відомо мені, відомо й тобі, відомо всім. Тож який сенс говорити про це?
— Я вродився цікавим. І зараз відчуваю гостру потребу полегшити душу, а якщо я по виговорюся перед тобою, людиною, котру знаю шістдесят років, то перед ким я зможу виговоритися? Про ці речі я боюся балакати навіть зі своєю жінкою.
— Ходімо звідси, — сказав дон Луїджі.
— До моєї контори, — запропонував нотар.
Нотарева контора була за два кроки від канонікового дому, на нижньому поверсі одного з будинків. Вони зайшли туди, Пекорілла увімкнув світло, зачинив двері. Сівши навпроти, старі приятелі мовчки втупились один в одного. Нарешті дон Луїджі сказав:
— Ти привів мене сюди, щоб виговоритись. Я тебе слухаю.
Нотар якусь мить вагався. Потім різко, немов відриваючи собі клапоть шкіри, мовив з рішучістю й болем у голосі:
— Бідолаха аптекар не мав до всього цього анінайменшого стосунку.
— Яке відкриття! — буркнув дон Луїджі. — Я збагнув, що тут і до чого, вже на третьому дні жалоби.
— Ти здогадався чи довідався точно?
— Я довідався про одну річ, і мені все стало ясно.
— Про що саме ти довідався?
— Про те, що Рошо спіймав свою дружину з її кузеном на гарячому.
— Так воно й було. Мені теж стало відомо про це. Може, трохи пізніше, ніж тобі, але стало відомо.
— Я дізнався про це дуже скоро, бо мати дівчини, яка служить у моєї тітки Клотільди, працює служницею в домі Рошо.
— Он як… Тоді ти, певно, знаєш, що зробив Рошо, коли застукав дружину, м'яко кажучи, під час ніжної розмови з кузеном?
— Нічого він не зробив. Повернувся до них спиною і пішов собі.
— Христе-боже праведний! І він лишив їх живими? Я порішив би обох.
— Пусті балачки… Тут, на землі честі і ревнощів, зустрічаються на диво довершені екземпляри рогоносців… І головне в тому, що бідолаха лікар був безумно закоханий у свою дружину.
— Ну, а я можу розповісти тобі, що було далі, бо знаю про це з перших рук. Мені розказав паламар… Але пообіцяй…
— Ти мене знаєш. Не проговорюся навіть під тортурами…
— Ну то слухай. Десь із місяць Рошо мовчав. Потім одного дня пішов до каноніка, розповів про перелюбство, яке відкрив, і поставив старому ультиматум: або той накаже племінникові виїхати з містечка й ніколи сюди не повертатись, або він, Рошо, передасть своєму приятелеві, депутатові-комуністу, деякі документи, що спровадять коханця його дружини до в'язниці.