— Що саме?
— Сім'ї, — відповіла вона коротко.
— Може, й так, — сказав я замислено.
Мені було цікаво, які думки снуються в її голові. Якийсь час ми йшли мовчки, потім Мейган спитала:
— Ви льотчик?
— Льотчик.
— Це там вас покалічило?
— Еге ж. Я розбився.
— А в Лімстоку льотчиків немає.
— Немає. А вам хотілося б літати?
— Мені?! Та хай бог милує! Я блюватиму. Мене у поїзді і то нудить.
Вона помовчала хвилину-другу, потім спитала навпростець, як можуть лише діти:
— Ви одужаєте і знову літатимете чи так і шкандибатимете на милицях?
— Мій лікар запевняє, що я одужаю.
— А йому можна вірити?
— Гадаю, можна. Та я й сам у це вірю.
— Тоді все гаразд. Бо люди часто обманюють.
Я нічого не міг заперечити і вислухав це її твердження мовчки.
Мейган раптом споважніла й сказала:
— Що ж, я рада. Мені здавалося, ви такі сердиті через те, що скалічені на все життя. Але як ви завжди такий сердитий, тоді все гаразд.
— Я не сердитий.
— Ну то дратливий.
— Я дратуюся тому, що хочу чимшвидше одужати, але таких речей не прискориш.
— Тоді навіщо ж нервуватися?
Я розсміявся.
— Моя люба дівчино, хіба вам ніколи не хотілося прискорити подій?
Мейган задумалася і сказала:
— А навіщо це мені? Та й куди поспішати? Нічого в мене ніколи не трапляється.
Мене вразила безнадія в її голосі й словах.
— Слухайте, Мейган, ви хоч чимось захоплюєтесь у житті?
Вона знизала плечима.
— А чим тут захоплюватися?
— Ну, хоч якесь хобі у вас є? Може, гра? А друзі у вас є?
— Гравець з мене ніякий. Та й дівчат тут мало, а ті, що є, мені не подобаються. До того ж вони вважають мене за ненормальну.
— Дурниці. Ви цілком нормальна.
Мейган похитала головою. Ми вже виходили на Хай-стріт, коли вона раптово зупинилася.
— Он іде міс Гріффіт. Противнюща жінка. Вона весь час присікується до мене. Терпіти її не можу.
Не встиг я слова мовити, як міс Гріффіт була вже біля нас. Сестра лікаря, Еймі Гріффіт, мала все, чого так бракувало її братові. Вона була вродливиця, з приємним смаглявим лицем і мала гучний голос.
— Привіт вам обом! — прогриміла вона до нас. — Чудовий ранок, правда? Мейган, саме тебе я й хотіла побачити. Мені потрібна допомога. Треба купити конверти.
Мейган щось пробурмотіла, сперла велосипеда на бордюр, скочила в сідло і поїхала до універсального магазину.
— Дивна дівчина, — сказала міс Гріффіт, дивлячись їй услід. — Ледащо, яких світ не бачив. Тиняється цілісінькими днями без діла. Страшний хрест бідолашній місіс Сіммінгтон. Чого вже вона не робила, аби прилучити дівчину до якоїсь справи: друкарства, куховарства або просто кролів розплоджувати. Треба ж їй чогось навчитися.
Я не міг не погодитися з нею, але в душі відчував, що на місці Мейган опирався б будь-якій пропозиції Еймі Гріффіт з однієї простої причини — все її єство викликало в мене відразу.
— Просто не віриться, що це в неї від лінощів, — провадила міс Гріффіт. — І я певна: не тому, що в неї в голові тільки хлопці, адже вона негарна й неприваблива. Мені часом здається, що вона несповна розуму. Яке то горе бідолашній матері. Батько її, я вам скажу, — вона притишила голос, — був трішки той, не при своєму розумі. Боюсь, вона вдалася в нього. Ах, бідолашна мати! Воно, звісно, всякого люду має бути на світі. І таких, як Мейган, треба.
— Хвала творцеві, так воно і є, — підхопив я.
Еймі Гріффіт задоволено всміхнулася.
— Та й справді, що б воно було на світі, якби всі люди були однаковісінькі. Але я терпіти не можу, коли ось так марнують життя, замість того, щоб брати від нього все, як оце я. Мені часто закидають, мовляв, у провінції можна померти з нудьги. Аніскілечки. У мене по горло справ, я аж горю! Немає ні хвилини спокою: і тобі інститут, і всілякі комітети, вже не кажу, що на мені Оуен.
Тут міс Гріффіт побачила знайому на тому боці вулиці і, прогримівши якесь вітання, підстрибом пішла до неї. А я спокійно попрямував до банку.
Міс Гріффіт завжди страшенно втомлювала мене.
Свої справи у банку я залагодив швидко і пішов до контори «Голбрайт, Голбрайт і Сіммінгтон». Не знаю, чи були там коли-небудь Голбрайти, бо я їх у вічі не бачив. Мене провели до Річарда Сіммінгтона. Зі смаком обставлений кабінет. Під стінами шафи з безліччю шухлядок, де лежали справи. На кожній шухлядці табличка: «Леді Хоуп», «Сер Еверард Kapp», «Вільям Єтсбі-Хоарс, есквайр», «Померлі» тощо. Все це навіювало думки про давність родів у графстві й давність, а отже, й законність фірми.