Выбрать главу

Коли містер Сіммінгтон схилився над паперами, які я приніс, мені спало на думку, що коли місіс Сіммінгтон спіткала невдача у першому шлюбі, то їй просто пощастило у другому. Річард Сіммінгтон був уособленням респектабельності, тим чоловіком, який ніколи не завдасть прикрощів дружині. У нього була довга шия, гострий борлак, блідувате лице і довгий тонкий ніс. Без сумніву, добра людина, гарний чоловік і батько, але не з тих, хто схильний до імпульсивних дій.

Невдовзі містер Сіммінгтон підвів голову і заговорив — чітко, повільно, показуючи себе людиною ділового і кмітливого розуму. Ми потисли одне одному руки і таким чином покінчили справу. Я встав, щоб іти, але вже біля дверей зупинився і сказав:

— А знаєте, я йшов сюди з вашою приймачкою.

Якусь мить містер Сіммінгтон дивився на мене так, ніби не знав, хто його приймачка, потім осміхнувся і сказав:

— А, так, так, Мейган. Вона щойно приїхала зі школи. Ми саме вирішуємо, де б її влаштувати. Хоча, звісно, вона ще дуже молода. Кажуть, вона відстає у розвитку. Атож, саме так і кажуть.

Я вийшов з кабінету. У приймальні було троє. На високому табуреті сидів старий чоловік і повільно, але старанно, писав. На лаві примостився дрібний, як курча, хлопчик. Середніх літ жінка з кучерявим волоссям і в пенсне швидко друкувала.

«Якщо це міс Гінч, — подумав я, — тоді важко не погодитися з Оуеном Гріффітом, що між нею і Сіммінгтоном навряд чи міг бути таємний зв'язок».

Я зайшов до пекарні, щоб купити булку з родзинками. Там мене радо зустріли й зі словами: «Щойно з печі, сер», — вручили булку. І коли її ніжне тепло обігріло мені груди, то лишилося тільки повірити пекареві.

Вийшовши з пекарні, я роззирнувся на всі боки, сподіваючись побачити Джоанну з машиною. Прогулянка добряче мене втомила, та й незручно було йти на милицях і нести булку. Але Джоанни піде не було. Натомість по тротуару До мене йшла, ні, не йшла, а пливла богиня. Справді, інакше її не назвеш. Прекрасні риси, золотисті кучері, вишуканих форм тіло. І йшла вона, як богиня, — легенько, ніби підпливала ближче й ближче. Яка дівчина! Дух перехоплює!

Мій палкий захват не минув для мене безкарно. Почалося з булки. Вона випала у мене з рук на тротуар. Нахилившись по неї, я впустив милицю і заточився. Сильна рука богині підхопила мене і не дала впасти. Я почав щось мимрити:

— Не знаю, як і дякувати… Ради бога, вибачте…

Вона підняла булку, милицю, подала їх мені і щиро всміхнулася.

— Все гаразд, запевняю вас, — сказала вона, і чарівний образ богині раптом зник. Натомість переді мною стояла гарна, ставна дівчина, та й годі. Я раптом подумав, як би все склалося, коли б олімпійські боги наділили троянську Єлену таким грубим акцентом. Дивна річ, дівчина так схвилювала душу своєю чарівною вродою, та досить їй було розтулити рота й заговорити, як та чарівність зникла без вороття, наче й не було її. Я знав, що буває навпаки. Пам'ятаю, мені довелося бачити маленьку, похмуру з мавпячим обличчям жінку, якої ніколи не хотілося бачити вдруге, та коли вона починала говорити, ставалося чудо — здавалося, сама Клеопатра воскресала.

Я так глибоко загадався, що не почув, як Джоанна зупинила машину позад мене. Лише її голос привів мене до тями.

— Що з тобою, Джеррі?

— Та нічого. Просто думав собі про Єлену Троянську та інших.

— Гарненьке ж місце ти вибрав для цього, — зауважила Джоанна. — Чудило, та й годі — стоїть із роззявленим ротом і притискає булку до грудей.

— У мене був шок. Я несподівано перенісся у Трою і повернувся назад. Ти часом не знаєш, хто та дівчина? — показав я вслід богині.

Джоанна пильно подивилася на дівчину і сказала, що то Елсі Холланд, гувернантка Сіммінгтонів.

— То це на неї ти так рота роззявляв? Що ж, вона приємна, але простачка.

— Я це помітив. Справді, симпатична дівчина, та й тільки. А спершу видалася мені Афродітою.

Джоанна відчинила двері, і я сів у машину.

— Дивно, правда, Джеррі? Як часто людина має прекрасну подобу, але зовсім не приваблює, як ось ця дівчина. А шкода.

Я відповів, що для гувернантки й того досить.

Пополудні ми пішли на чай до містера Пая.

Містер Пай був пухкенький коротун, закоханий у свої «милі» стільчики, дрезденських пастушок і колекцію меблів різних епох. Він жив у Прайорс-Лоджі, поблизу якого були залишки старого монастиря, зруйнованого за часів реформації.

В його домі від усього так і подихало вишуканістю. Навіть штори й диванні подушки були з найдорожчого шовку пастельних тонів. Маленькі, пухкі руки містера Пая тремтіли від захвату, коли він описував і показував свої багатства, а коли переказував захопливі обставини, за яких привіз італійське ліжко з Верони, його голос зривався на писк.