Ми з Джоанною теж були в захваті від антикварних речей і похвалили його надбання.
— Яка це втіха, яка втіха мати таке у нашому містечку, — щебетав містер Пай. — А люди в нас, святий боже, — ниці селюки. Гірше — вандали, ну, чисті тобі вандали! А що коїться в їхніх будинках — плакати хочеться, шановна леді, я вас запевняю, просто хочеться плакати. Ви й самі вже, напевне, відчули це?
Джоанна зізналася, що не встигла.
— Будинок, що ви його обрали, належить міс Емілі Бар-тон, не вгавав містер Пай. — Він досить пристойний. І в ньому є кілька гарних речей. Навіть дуже гарних. Деякі з них просто першорядні. Я б сказав, що в неї є смак, хоча тепер я цього не зовсім певен. Часом мені здається, ніби вся обстановка в її домі — просто вияв сентиментальності. Вона любить зберігати речі такими, як вони були завжди, але не з якихось вищих міркувань. Це в неї не від прагнення до гармонії, а лише тому, що так робила її мати.
Він повернувся до мене і заговорив зовсім іншим голосом, в якому зник тон захопленого актора, а натомість з'явилося щось від завзятого пліткаря.
— Скажіть, ви зовсім нічого не знаєте про цю сім'ю? Нітрішки? І квартирні агенти вам не розповідали? Але ж, мої любі, якби ви тільки знали, що то була за сімейка! Коли я приїхав сюди, стара мати була ще жива. Страшна особа — жахлива! Виродок, щоб не сказати гірше. Справжня потвора вікторіанського штабу, деспот, що понівечив своїх дітей. І ось як це було: зовнішність вона мала просто монументальну — важила, мабуть, із центнер, і всі п'ятеро дочок крутилися біля неї. «Дівчатка», — називала вона їх. Дівчатка! А найстаршій уже було добре за шістдесят. Або: «Ці дурки!» — і так теж казала. Чорними рабинями, ось ким вони були! Прислужували і всіляко догоджали їй. Рівно о десятій вони мали бути в ліжку. Їм не дозволялося топити у своїх кімнатах, а запросити друзів додому — про це не могло бути й мови. Знаєте, вона ненавиділа їх за те, що вони не могли одружитися. І сама так усе влаштувала, що вони фактично не могли нікого зустріти. Здається, тільки Емілі чи Агнес робили спроби зійтися з вікарієм. Та, бачте, його сім'я була не досить підходяща, і матуся негайно поклала цьому край.
— Готовий роман, — сказала Джоанна.
— О люба моя, так усе й було. А потім ця жахлива жінка померла, та вже було пізно щось починати. Жили вони собі потихеньку і лише зрідка, та й то пошепки, говорили про те, що бідолашній матусі хотілося побачити ще за життя. Навіть коли сестри обклеювали її спальню новими шпалерами, їх проймав страх, що вони чинять блюзнірство. Щоправда, їм цілком подобалося жити ось так у домашньому монастирі. Але жодна з них не мала достатнього запису життєвих сил, і незабаром родина почала вимирати. Едіт скосив грип, Мінні не перенесла операції, а бідолашну Мейбл розбив параліч. Емілі самовіддано доглядала її. Далебі, нещасна жінка, десять років день у день не відходити від паралізованої сестри! Чи ж не ангел, правда? Шкода, що в неї грошова скрута, але в кого тепер краще.
— Нам самим прикро, що ми відібрали в неї дім, — сказала Джоанна.
— Ні, ні, моя люба юна леді, вам не слід так думати, її добра Флоренс вірна їй і тепер. Та Емілі й сама мені казала, що їй з вами пощастило, такі в неї гарні пожильці.
— Нам подобається її будинок, в ньому така заспокійлива атмосфера, — сказав я.
Містер Пай від моїх слів аж підскочив.
— Справді? Ви це відчуваєте? О, цікаво. Але ж дивно. Навіть дуже дивно.
— Що ви маєте на увазі, містере Пай? — спитала Джоанна.
Містер Пай розвів пухкенькими руками.
— А, власне, нічого. Дивно, та й годі. Розумієте, я вірю у вплив домашньої атмосфери. Людські думки, почуття, вони, знаєте, просякають стіни й меблі.
Якийсь час я мовчав, озирався довкола, намагаючись уявити, як би я описав атмосферу у Прайорс-Лоджі. Найсмішніше те, що в ньому не було ніякої атмосфери. І це таки справді дивно. Я так поринув у роздуми, що розмови між Джоанною і господарем вже не чув. Однак коли Джоанна перейшла до милих речей, що передують завершенню візиту, я прокинувся від думок і вставив ще й своє слівце.
Ми вийшли до передпокою і вже коли стояли біля вхідних дверей, з поштової скриньки на килим упав лист.
— А ось і пошта, — промимрив містер Пай, піднявши листа. — То я вас знову чекаю в гості, мої юні друзі. Знаєте, так приємно зустріти у нашому закутку, де ніколи нічого не трапляється, ерудованих і знаючих людей.
Двічі потиснувши обом нам руки, він надзвичайно турботливо допоміг мені сісти в машину. Джоанна сіла за кермо, обережно минула бездоганно доглянутий газон, вирівняла машину і помахала господареві, що стояв на східцях будинку. Я нахилився і зробив те саме. Але наші прощальні жести лишилися без уваги. Містер Пай стояв, вдивляючись у розкритого листа.