— Ага, розумію. Тобі доведеться холоднокровно полювати на нього.
— Не люблю, коли мене уникають.
Я поволі вийшов з машини, припасував милиці і дав моїй сестрі маленьку пораду:
— Ось що я тобі скажу, дівчино. Оуен Гріффіт не схожий на жодного з твоїх невизнаних геніїв. Хоч ти й обережна, та гляди, не руш осиного гнізда. Він може бути дуже небезпечним.
— Ти гадаєш? — в її голосі чулися нотки зацікавлення.
— Не чіпляйся до бідолахи Гріффіта, — сказав я рішуче.
— А як він сміє переходити на той бік вулиці, коли бачить мене?
— Всі ви, жінки, однакові! Вже як учепитеся до чогось! До речі, не забувай про Еймі. Якщо я не помиляюсь, вона почне на тебе полювати.
— Вона вже мене недолюблює, — мовила Джоанна з ледь відчутним задоволенням.
— Джоанно, ми приїхали сюди у пошуках миру і спокою, розумієш? І я хочу, щоб вони в нас були!
Але на мир і спокій слід було розраховувати в останню чергу.
Минув іще тиждень. Якось після прогулянки я повернувся додому і побачив біля будинку Мейган. Вона сиділа на східцях, спершись підборіддям на коліна.
— Привіт! — як завжди, безцеремонно кинула вона. — Це нічого, що я прийшла до вас на другий сніданок?
— Навіть дуже добре.
— Якщо у вас відбивні чи щось таке і прислуга не схоче готувати, то ви скажіть мені, — гукнула вона, коли я пішов сповістити Партрідж, що нас буде троє на другий сніданок.
Партрідж сердито пирхнула на таку звістку. Вона, звісно, й словом не обмовилася, що ця міс Мейган їй ні до чого.
Я повернувся на веранду.
— То як, усе гаразд? — спитала Мейган.
— Цілком. У нас сьогодні тушкована баранина з картоплею.
— О, так це ж смакота! Я маю на увазі, що картопля буде з підливою.
— Саме так, — підтвердив я.
Поки я курив люльку, ми сиділи мовчки. Але то було дружнє мовчання.
— Ви теж вважаєте мене за ненормальну! — раптом вигукнула Мейган, та так несподівано, що я здригнувся і люлька випала мені з рота. То була чудова пінкова люлька і дуже гарного кольору. Вона розбилася на друзки.
— Бачите, що наробили, — сердито буркнув я.
Але замість засмутитись Мейган, як можуть тільки діти, всміхнулася і сказала:
— Ви мені страшенно подобаєтесь.
Це було сказано так лагідно і ласкаво, як міг би сказати хіба що собака, якби він мав дар мови. Мені раптом спало, на думку, що Мейган, хоч і схожа на конячку, вдачею більше подібна до ласкавого песика. Але не до людини.
— Що ви сказали перед тим, як упала люлька? — спитав я, збираючи уламки.
— Я сказала, що ви теж вважаєте мене за ненормальну, — повторила вона, але вже зовсім іншим тоном.
— Чому це я маю так вважати?
— Бо так воно і є, — мовила вона сумно.
— Не будьте дурненькою, — сердито відказав я.
— Маєте рацію. Я зовсім не дурна, хоча люди саме так і думають. Ало вони по знають, що я душею відчуваю, які вони, і ненавиджу їх.
— Ненавидите?!
— Ненавиджу! — вигукнула Мейган і подивилася мені у вічі меланхолійними, зовсім не дитячими очима. То був довгий сумовитий погляд. Потім сердито випалила: — Якби ви були нікому не потрібні, то теж ненавиділи б людей!
— А чи вам не здається, що ви просто перебільшуєте?
— Еге ж. Люди завше так думають, коли їм кажеш правду. А це таки правда. Я нікому не потрібна і знаю чому. Мати ненавидить мене, бо я нагадую їй батька, який знущався з неї і був страшною людиною, наскільки мені вдалося про нього дізнатися. Але матері, бачте, не можуть сказати, що вони не хочуть своїх дітей, і покинути їх. Або ж з'їсти. Кицьки, так ті поїдають своїх кошенят, якщо ті їм не потрібні. І це дуже мудро. Ніяких проблем. А в людей матері мають доглядати своїх дітей. Було б краще, якби мене відпровадили назад до школи, але моїй матусі, бачте, хочеться, щоб я була при ній, при вітчимі та хлопчиках.
— Мені все ж здається, що ви перебільшуєте. Та коли так, то чому б вам не піти з дому і не жити самій.
Вона цинічно посміхнулася.
— Самій заробляти собі на хліб? Ви це хочете сказати?
— Саме це.
— А як?
— Можна навчитися стенографувати, друкувати або стати бухгалтером.
— У мене нічого не вийде. Я зовсім нездатна до роботи. Та й навіщо воно мені?
— Як так?
Вона відвернулася, потім поволі повернулася до мене, її лице почервоніло, а на очах бриніли сльози. Вона заговорила надривно, по-дитячому схлипуючи:
— Чому я маю йти з дому? Чому мене до цього змушують? Я їм не потрібна, але я нікуди не піду. Я залишуся, і вони в мене пошкодують. Свині паскудні! Я ненавиджу весь Лімсток. Всі вони за недоумка мене мають. Я їм покажу! Я їм…