Її гнів був такий дитячий. Раптом я почув кроки за будинком.
— Вставайте, — сказав я сердито. — Бігом у ванну вмиватись. Тільки швиденько.
Вона скочила на ноги і побігла у ванну, перш ніж Джоанна встигла з'явитися з-за рогу.
Я сказав Джоанні, що до нас прийшла Мейган.
— От і добре. Вона мені подобається, хоча ще й дитина. Але цікава дівчина.
Я досі нічого не розповів вам про вікарія та його дружину, місіс Калтроп. У Лімстоку вони були людьми помітними. Мені не доводилося бачити чоловіка такого далекого від буденного життя, як Дейн Калтроп. Він жив своїми книжками і наукою. Місіс Калтроп, навпаки: знала все і про всіх. Порад вона не давала і ніколи не втручалася в чуже життя, але для людей невтішних і боговірних була втіленням самого бога.
Місіс Калтроп зупинила мене на Хай-стріт через день після того, як до нас приходила Мейган. Мені завжди було цікаво спостерігати за ходою місіс Калтроп, можна було подумати, ніби вона вирушила на полювання з хортами. А що й сама вона дуже схожа на хорта, то її погляд був завжди спрямований кудись за обрій, і здавалося, що людина, з якою вона розмовляє, стоїть не поряд, а за милю-півтори.
— О! Містере Бертон! — вигукнула вона. Це в неї вийшло тріумфально, як у людини, котрій несподівано вдалося розгадати надзвичайно складну загадку, що я таки містер Бертон. Місіс Дейн Калтроп перестала вдивлятися за обрій і намагалася зосередити погляд на мені.
— Щось хотіла вам сказати…
Я нічим не міг їй допомогти, і вона стояла задумлива й розгублена.
— І дуже неприємне…
— Шкода, — співчутливо мовив я.
— А, ось що! — випалила раптом місіс Калтроп. — Анонімні листи. Що це за історія з анонімками, яку ви привезли сюди?
— Я її не привозив, вона почалася до мого приїзду.
— Але доки вас тут не було, анонімних листів ніхто не одержував.
— Ба ні, місіс Калтроп, одержували. Все почалося до мене.
— О господи!
Вона знову стояла мовчки, а її погляд полинув ген за обрій. Врешті заговорила:
— Все це не дає мені спокою. Просто жахливо. Ми тут не такі. Ну, є в нас заздрісні люди, підленькі, злостиві, але щоб таке вчинити. Ні, таких тут немає. Ось що мене непокоїть найбільше. Розумієте, я мушу знати анонімника.
Її гарні очі повернулися з-за обрію і стрілися з моїми. Вони були схвильовані і, здавалося, мали в собі щире дитяче занепокоєння.
— Чому саме ви повинні знати анонімника?
— Тому, що я… Я завжди вважала це за свій обов'язок. Калеб читає проповіді, приймав причастя. Виконує обов'язок священика, але якщо взагалі можливий священик у шлюбі, то, я гадаю, обов'язок його дружини знати все, що думають, почувають люди, навіть якщо я нічим не можу їм зарадити. Та й, зрештою, хто ж, як не я… — вона замовкла, потім несподівано додала: — Листи такі примітивні.
— А хіба ви теж одержували? — спитав я несміливо, але місіс Дейн Калтроп відповіла спокійно і певно:
— Аякже. Аж два чи три. Вже не пам'ятаю навіть, про що там писалося. Здається, якась нісенітниця про Калеба та шкільну вчительку. Чистий абсурд, бо ж Калеб такий далекий від усяких любовних інтриг. Сказати по правді, навіть не знає, що це таке. Він такий радий, що став священиком.
— Справді, — підтвердив я.
— Він міг би стати святим, коли б не був таким інтелектуалом.
Мені нічого було додати, та я й не зміг би, бо місіс Дейн Калтроп з кожним словом відходила все далі й далі від розповіді про чоловіка і наближалася до листів, але якимось дивним шляхом.
— У листах стільки можна розказати, так ні ж бо. Ось що дивно.
— Це ви про що? — спитав я.
Її гарні каламутні очі знову стрілися з моїми.
— У нашому Лімстоку бозна-що коїться, скільки завгодно ганебних історій. Чому анонімник не пише про них і не використовує їх? — Вона замовкла і за мить несподівано спитала: — Про що писалося у вашому листі?
— Ніби Джоанна ніяка мені не сестра.
— А насправді? — спитала місіс Дейн Калтроп з непідробною дружньою цікавістю.
— Звісно ж, сестра. Вона кивнула головою.
— Тепер бачите, що я мала на увазі. Запевняю вас, тут щось не так…
Вона дивилася на мене невидющим поглядом задумливих очей, і несподівано я зрозумів, чому в Лімстоку так бояться місіс Дейн Калтроп. У кожної людини є таємниці, що про них, як вона гадає, ніхто не дізнається. Я відчував, що місіс Дейн Калтроп про них знала. І вперше в житті я зрадів, почувши люб'язний голос Еймі Гріффіт: