— Здрастуй, Мод! Дуже добре, що тебе зустріла. Доброго ранку, містере Бертон! Мені треба з тобою поговорити. От лише забіжу до бакалії і залишу замовлення. Тебе це влаштовує?
— Так, так, я почекаю, — сказала місіс Дейн Калтроп. Еймі пішла до крамниці.
— Бідолашна! — раптом сказала місіс Дейн Калтроп.
Я остовпів. З якого це дива вона співчуває Еймі?
— Бачте, містере Бертон, боюсь я…
— Анонімних листів?
— Саме їх, містере Бертон. Розумієте, це означає… Либонь, означає… — Вона замовкла, гублячись у думках. Її очі примружились. Потім вона поволі заговорила, ніби розв'язувала якусь проблему: — Сліпа ненависть. Та навіть сліпець зовсім випадково може ранити у саме серце. І що тоді, містере Бертон?
День прийдешній готував нам відповідь.
Наступного ранку ні світ ні зоря Партрідж, яка полюбляла смакувати лихі новини, зайшла у кімнату до Джоанни і з неабияким задоволенням сповістила, що місіс Сіммінгтон наклала на себе руки.
Ще не отямившись після калейдоскопа нічних видінь, Джоанна, приголомшена звісткою, сіла в ліжку.
— Це жахливо, Партрідж.
. — Справді, жахливо, міс. За гріхи наші душу віддаємо. І подумати тільки, що її штовхнуло на це!
Джоанна почала розуміти, в чому річ. Їй стало недобре.
— Невже?.. — її очі стрілися з очима Партрідж.
— Так, міс. Один з тих клятих листів.
— Який жах. Неймовірно! Не розумію, навіщо їй було вкорочувати собі віку через якогось листа, — не могла заспокоїтися Джоанна.
— Може, тому, що в листі була правда?
— Яка?
Та цього Партрідж не могла, а то й не хотіла сказати. Джоанна прибігла до мене, бліда, розгублена. Найстрашніше, певно, було в тому, що образ місіс Сіммінгтон здавався несполучним з трагедією. Джоанна запропонувала забрати до себе Мейган, якщо та захоче, адже Елсі Холланд упорається з хлопчиками й сама, а ось Мейган вона може довести до сказу.
Я погодився, бо уявляв, як Елсі Холланд вигукує банальність за банальністю, пропонує одну чашку чаю за іншою. Щира душа, нічого не скажеш, але не для Мейган…
Після сніданку ми одразу ж поїхали до Сіммінгтонів. Обоє нервували. Наш приїзд, напевне, був схожий на звичайнісіньку цікавість вампірів. На щастя, першим зустрівся Оуен Гріффіт, що саме виходив з будинку Сіммінгтонів. Побачивши нас, він одразу ж повеселішав і привітався зі мною тепло й щиро.
— Здрастуйте, Бертоне! Радий вас бачити. Те, чого я так боявся, вже сталося. Жахливо!
— Доброго ранку, докторе Гріффіт! — привіталася Джоанна голосом, який завжди приберігала для однієї з наших глухуватих тіточок.
Гріффіт здригнувся й почервонів.
— Доброго… Доброго ранку, міс Бертон.
— Мені здалося, що ви мене не помітили, — в'їдливо додала Джоанна.
Оуен Гріффіт почервонів дужче. Притаманна йому сором'язливість спутала його, як мантія.
— Я… Мені… Пробачте, я дуже заклопотаний і, справді, не побачив вас…
Та Джоанна не вгавала:
— Але ж у мене людські розміри.
— Не більша від кошеняти, — сердито відрубав я і продовжував розмову з Гріффітом.
— Гріффіте, Джоанна і я хочемо, щоб Мейган побула в нас якийсь час, але не знаємо, чи гарно це буде з нашого боку. Як ви гадаєте? Мені зовсім не хотілося б втручатися, та бідолашній дівчині тепер, мабуть, несолодко. Як, по-вашому, подивиться на це Сіммінгтон?
Гріффіт якусь мить обмірковував почуте, потім сказав:
— Чудово. Вона дуже нервова дівчина, і їй ліпше побути деінде. Міс Холланд творить чудеса. В неї є голова на плечах, але їй досить клопоту з хлопчиками та й із самим Сіммінгтоном. Він убитий горем.
— Це було самогубство? — спитав я.
Гріффіт кивнув головою.
— Самогубство. Тут не може бути сумніву. Вона написала на клаптику паперу: «Я не можу далі». Напевне, лист прийшов учора під четверту. Конверт лежав на підлозі біля крісла, а лист був зіжмаканий у кульку і кинутий у камін.
— Тобто як?! — я затнувся, зляканий своїми ж словами, і вибачився.
— Не хвилюйтеся. Під час слідства листа прочитають. Шкода, що це нічим не зарадить. Він не відрізняється від інших листів. Брудний і огидний. В ньому місіс Сіммінгтон звинувачують у тому, що її другий хлопчик, Колін, не син Сіммінгтона.
— Ви думаєте, це правда? — вигукнув я.
Гріффіт знизав плечима.
— Я не можу цього стверджувати, бо живу тут усього п'ять років. І як устиг помітити, Сіммінгтони були спокійне, щасливе подружжя, вірне одне одному та своїм дітям. Хлопчик справді не схожий на своїх батьків. У нього руде волосся, але ж дитина дуже часто вдається у діда чи бабусю. Звідси це звинувачення. Підлий удар навмання.