— Але він влучив у ціль, — сказала Джоанна. — Бо інакше вона не вкоротила б собі віку.
— Я не зовсім цього певен, — сказав Гріффіт із сумнівом. — Вона останнім часом дуже страждала від нервів. Можливо, лист так вразив її, що вона у стані нервового струсу вирішила накласти на себе руки. Вона могла взяти собі в голову, що чоловік, мовляв, їй не повірить, коли вона почне виправдовуватись, а потім страх перед людським осудом і відраза водночас подіяли на неї так сильно, що на якусь мить вона опинилася у стані психічної неврівноваженості.
— Самогубство у несамовитому стані, — сказала Джоанна.
— Саме так. І, гадаю, не помилюся, коли так і свідчитиму під час розслідування.
Ми з Джоанною зайшли в будинок. Вхідні двері були відчинені, і ми вирішили увійти без дзвінка, тим більше, що почули всередині голос Елсі Холланд. Вона говорила до містера Сіммінгтона, який сидів у кріслі і здавався геть розгубленим.
— Справді, містере Сіммінгтон, вам слід попоїсти. Ви ж не снідали. Та й не вечеряли. І це після такого струсу! Ви так ще, чого доброго, захворієте, а вам слід триматися. І лікар так казав.
— Ви дуже добра, міс Холланд, — сказав Сіммінгтон безбарвним голосом, — але…
— Склянку теплого чаю, — сказала Елсі Холланд, рішуче підносячи напій йому до рук.
«Краще б дала йому віскі з содовою, — сказав я подумки. — Схоже, воно зараз було б до речі». Однак він узяв чай і, дивлячись Елсі у вічі, мовив:
— Не знаю, як і дякувати вам за все, що ви зробили і робите, міс Холланд. Ви просто геній.
Дівчина залилася рум'янцем від задоволення.
— От і добре, містере Сіммінгтон. Вам слід більше покладатися на мене, і я все зроблю. За хлопчиків не хвилюйтеся, я їх догляну і з прислугою впораюся, та й взагалі, коли трапиться якась справа, що я її можу зробити, скажімо, листи написати чи подзвонити — не роздумуйте довго, одразу ж звертайтеся до мене.
— Ви дуже добра, — повторив Сіммінгтон.
Відвернувшись, Елсі Холланд побачила нас і одразу ж вийшла у вітальню.
— Який жах, — сказала вона пошепки, підійшовши до нас.
Тоді я подумав, що вона й справді добра дівчина, щира, практична. Її прекрасні блакитні очі були червоні, що, певне, свідчило про чуйне серце, якому вона разом зі слізьми дала волю, оплакуючи смерть своєї господині.
— Ви можете поговорити з нами? — спитала Джоанна. — Ми не хочемо турбувати містера Сіммінгтона.
Елсі Холланд кивнула головою і повела нас до їдальні.
— Такий удар для містера Сіммінгтона! Хто б міг подумати? Але я тепер розумію, що вона таки нездужала останнім часом, була знервована, часто плакала, — гадаю, саме через хворобу. Але ж доктор Гріффіт запевняв, ніби все гаразд. Та вона була така роздратована, що часом не знати було, як до неї підступитись.
— Власне, ми прийшли дізнатися, чи не могла б Мейган побути в нас якийсь час, — звісно, якщо вона захоче, — перепинила її Джоанна.
Елсі Холланд не чекала цього від нас.
— Мейган! Навіть не знаю. О, це так гарно з вашого боку, але ж вона така дивна. Просто не знаєш, чого від неї сподіватися.
— Ми гадали, що так було б ліпше всім, — якось непевно мовила Джоанна.
— О, коли так, тоді звісно. Я хочу сказати, що хлопчиків я сама догляну, а нещасний містер Сіммінгтон, він такий убитий горем, у нього стільки справ, та він і сам потребує догляду. У мене й справді зовсім немає часу навіть поговорити з Мейган. Вона зараз, мабуть, десь нагорі, у дитячій кімнаті. Видно, вона не хоче нікого бачити. Я навіть не знаю…
Джоанна подала мені ледь помітний знак. Я негайно вийшов з кімнати і подався нагору. Колишня дитяча була на горішньому поверсі. Я відчинив двері й зайшов до кімнати. Штори на вікнах були щільно запнуті. На дивані у куточку під стіною причаїлася Мейган. Вона одразу нагадала мені загнаного звіра, що занишк, ховаючись від мисливців.
— Мейган, — гукнув я таким тоном, який з'являється в людини, коли та хоче заспокоїти переляканого звіра. Мені навіть стало дивно, що в руці я не тримаю морквини чи грудочки цукру. Вона втупилася в мене, але не ворухнулася.
— Мейган, — повторив я. — Джоанна і я приїхали сюди, щоб спитати, чи не хотіли б ви побути в нас кілька днів.
Її голос, слабкий і непевний, долинув із сутінків:
— Побути у вас? У вашому домі?
— Так.
— Ви хочете забрати мене звідси?
— Так, люба.
Вона раптом затрусилася. Це було страшно, але дуже зворушливо.
— Заберіть мене! Молю вас, заберіть! Тут жахливо, тут гидко!
Я підійшов до неї, і вона вчепилася мені в рукав.
— Мені так страшно. Я і гадки не мала, що може бути так страшно.