— Все буде добре, дитинко. Це страшно, я знаю. Збирайтеся.
— То ми одразу ж і поїдемо? Цієї ж миті?
— Звісно. Але вам треба зібрати деякі речі, я гадаю.
— Які речі? Навіщо?
— Люба дівчинко, ми можемо дати вам ліжко, ванну і таке інше, але дідько б мене вхопив, як я можу позичити вам свою зубну щітку.
Мейган усміхнулася.
— Зрозуміло. Я сьогодні якась прибита. Та не звертайте на мене уваги. Зараз усе приготую. А ви… Ви не підете? Ви мене почекаєте?
— Я чекатиму внизу.
— Спасибі вам. Велике спасибі. Вибачте мені, я сьогодні якась ненормальна. Але повірте, це жахливо, коли вмирає мати.
— Я знаю, — погодився я і поплескав її дружньо по плечу.
Вона вдячно подивилася на мене і зникла у спальні. Я пішов униз.
— Я знайшов Мейган. Вона їде з нами.
— О, як це добре, — вигукнула міс Холланд. — Це буде їй розрада. Вона така нервова. З нею дуже важко. Мені як гора з плечей. Це так гарно з вашого боку, міс Бертон. Сподіваюсь, вона вам не докучатиме. О господи, це ж телефон. Я піду поговорю. Містер Сіммінгтон ще нездатен займатися справами.
Вона вибігла з кімнати.
— Ну, просто міністр у ангельській подобі, — ущипливо сказала Джоанна.
— Ти несправедлива до неї. Вона приємна, добра дівчина і, мені здається, дуже практична.
— Та ще й яка. Вона це й сама добре знає.
— Джоанно, я тебе не впізнаю.
— Тебе дивує, чому я так нападаюся на дівчину, яка справно виконує свої обов'язки?
— Саме це!
— Я терпіти не можу самовдоволених людей. Мене від них просто з душі верне. Скажи краще, де ти знайшов Мейган?
— Вона причаїлася в кутку на дивані у затемненій кімнаті. — Бідолашне дитя. Вона хотіла їхати?
— Ще й як! Така рада.
Гуркіт у вітальні сповістив про те, що Мейган і її валіза вже внизу. Я пішов до вітальні, щоб узяти в неї валізу. Джоанна поспішила за мною і, підганяючи, сказала:
— Швидше, Джеррі. Я вже двічі відмовилася від чудового теплого чаю.
Ми вийшли до машини. Мені стало прикро, що Джоанна, а не я, закинула валізу в машину. Я вже обходився лише ціпком, але ще не міг робити різких рухів.
— Сідайте, — сказав я Мейган.
Вона сіла в машину, я за нею. Джоанна повела машину до Літтл-Ферза. Коли ми приїхали і зайшли до вітальні, Мейган одразу впала у крісло і, як дитина, щиро, від усього серця розридалася. Я вийшов пошукати, чим би її розважити. Джоанна лишилася біля неї, але стояла безпорадна.
Скоро я почув, як Мейган сказала здушеним голосом, ще схлипуючи:
— Пробачте мені. Я знаю, це безглуздо.
— Облиш, усе гаразд. Візьми другу хустинку, — заспокоювала її Джоанна.
Я повернувся до кімнати з повною склянкою і дав її Мейган.
— Що це? — здивовано запитала вона.
— Коктейль.
— Коктейль?! Справді?1 — вигукнула Мейган. Сльози одразу ж висохли. — Я ніколи в житті не пила коктейлю.
— Все колись буває вперше, — підбадьорливо сказав я.
Мейган обережно сьорбнула, і осяйна усмішка розлилася по її обличчі. Потім відкинула голову і, не відриваючись, випила до дна.
— Як смачно, можна іще?
— Ні.
— Чому?
— Хвилин за десять знатимеш.
— Ой! — сполохалася вона.
А тоді обернулася до Джоанни:
— Повірте, мені страшенно прикро, що у вас стільки клопоту через мої вибрики. Сама не знаю, що зі мною коїться. Мені у вас гарно.
— Не хвилюйся, ми все розуміємо, — заспокоїла Джоанна. — Ми дуже раді, що ти в нас.
— Цього не може бути. Я знаю, що для вас це лише благородний вчинок, і не більше. Та я вам все одно вдячна.
— О, тільки без подяк. Вони мене бісять, — спалахнула Джоанна. — Ти наш друг, і цим усе сказано, — пояснила вона і повела дівчину нагору розпаковувати речі.
Потім увійшла Партрідж і дуже сердито сказала, що приготувала дві чашки крему і тепер не знає, що з ними робити.
Через три дні почалося розслідування. Було встановлено, що смерть місіс Сіммінгтон настала між третьою і четвертою. Вона була вдома сама. Сіммінгтон на той час працював у конторі; прислуга мала свій щотижневий вихідний; Елсі Холланд прогулювалася з хлопчиками, а Мейган каталася на велосипеді.
Лист, напевне, прийшов пополудні. Очевидно, місіс Сіммінгтон сама дістала його зі скриньки і в нестямі взяла ціаністий калій, який тримала в домі для витруювання осиних гнізд, розчинила його у воді й випила, але спершу написала кілька жахливих слів: «Я не можу далі…»
Оуен Гріффіт дав медичне свідчення, що місіс Сіммінгтон була у несамовитому стані. Коронер, чемний і стриманий, осудливо говорив про людей, які пишуть брудні анонімки, і заявив, що хто б їх не написав, він винен у смерті місіс Сіммінгтон. Далі висловив надію, що поліція скоро викриє злочинного анонімника і покарає — його чи її. За такий підлий вчинок, сказав він, треба карати з усією суворістю закону. Переконані його доводами, присяжні дійшли одностайного рішення, що самогубство сталося у стані психічного розладу.