Я кивнув головою і сказав:
— Мені здається, кожен у містечку одержав листа.
— Цікаво, — сказав Грейвз і, схиливши голову набік, спитав: — Ви знаєте кого-небудь, хто не одержував листа?
— Ну, скажу вам, це занадто. Мешканці Лімстока у більшості своїй не звіряються мені.
— Та ні, містере Бертон, не ображайтесь, я зовсім не це мав на увазі. Я лише хотів спитати, чи знаєте ви кого-небудь, хто точно не одержував листів.
— Коли так, то… — я завагався на мить, але сказав, що знаю одну людину, яка не одержувала листів, і переказав мою розмову з Емілі Бартон.
Грейвз вислухав мене з кам'яним виразом обличчя.
— Що ж, це може знадобитись. Я запишу вашу розповідь.
Ми вийшли з Оуеном Гріффітом на вулицю. Був сонячний полудень. Вже за дверима я вигукнув:
— Чудове місце для людини, що приїхала поніжитися на сонечку й залікувати рани! Воно начинене отруйною заразою, це місце! А на перший погляд таке мирне, невинне, иу просто райський сад!
— Але й там був змій, — зауважив Оуен.
— Послухайте, Гріффіте, вони знають хоч щось? Ну, хоч здогадуються?
— Я не знаю. У них якийсь дивний метод — ніби й ставляться до тебе по-дружньому, але нічого не розказують.
— Отож-бо й воно. Але Неш приємний хлопець, — додав я.
— І дуже здібний.
— О, навіть так? Тоді ви просто мусите знати й ту божевільну, якщо вона справді є, — напосідав я.
Гріффіт безпорадно похитав головою, але в усьому його вигляді відчувалася збентеженість. Мені здавалося, він когось підозрює. Ми йшли по Хай-стріт. Біля бюро найму квартир я зупинився.
— Сподіваюсь, мій другий внесок за будинок досі вже надійшов. Я вирішив заплатити все гамузом разом із штрафом за розрив контракту і тікати звідси чимдалі, — випалив я, стоячи біля дверей бюро.
— Не робіть цього, — сказав Оуен.
— Чому?
Він відповів не одразу.
— Зрештою, ви маєте рацію. Лімсток зараз тяжко хворий. І він може завдати вам шкоди, скоріше вашій сестрі.
— Джоанні ніщо не зашкодить. Вона дівчина стійка. А ось я слабак. Мені від усього стає недобре.
— Це мені стає недобре, — зітхнув Гріффіт.
Я штовхнув двері і, обернувшись на порозі, гукнув:
— Нікуди я не поїду. Звичайнісінька цікавість набагато сильніша від страху. Хочу бачити розв'язку! — із цими словами зайшов до бюро.
Кучерява жінка підвелася з-за друкарської машинки й, манірно всміхаючись, пішла мені назустріч. Однак вона була значно інтелігентніша, ніж той юнак, що зустрічав мене у приймальні минулого разу. Першої хвилини я не збагнув, що вже десь бачив її. Та це ж міс Гінч! Зовсім недавно вона була секретаркою в містера Сіммінгтона. Я спитав у неї:
— Ви ж, здається, працювали в конторі «Голбрайт, Голбрайт і Сіммінгтон»?
— Так, я там працювала, — відповіла вона, — але подумала, що буде краще, коли я піду звідти. Тут теж гарне місце, хоч і платять менше. Та є речі, які цінуються більше, ніж гроші, як ви гадаєте?
— Безперечно, — погодився я.
— Ці жахливі листи, — з притиском і присвистом шепотіла вона. — Я теж одержала одного. У ньому йшлося про мене й містера Сіммінгтона. Страх, що було в тому листі!
Я знаю свій громадянський обов'язок, тому й однесла його в поліцію, хоч це було й не дуже приємно.
— Так, так, справді. Розумію вас, — погодився я.
— Вони мені подякували й сказали, що я вчинила правильно. Я й сама згодом це відчула… коли люди почали говорити. Та й чого їм було не говорити? Звідкись же воно та взялося? Тому я вирішила навіть приводу ніякого не давати, хоча між мною і містером Сіммінгтоном нічого такого не було.
Я почувався ніяково, тому лише безтямно притакував:
— Розумію, розумію. Звісно ж, нічого не було.
— Але люди такі безсердечні! Ну такі вже безсердечні!
Гарячково шукаючи порятунку, я намагався не стрітися з нею поглядом, однак наші очі стрілися, і я несподівано зробив неабияке відкриття: міс Гінч упивалася собою, була у захваті! Сьогодні я вже спіткав людину, якій анонімки приносили насолоду. Але ж ентузіазм інспектора Грейвза професійний. А ентузіазм і захват міс Гінч видалися мені непристойними, навіть відразливими. Мене пройняв страшний здогад: може, це міс Гінч писала листи?
Вдома я застав місіс Дейн Калтроп. Вона розмовляла з Джоанною у вітальні. Вигляд у місіс Калтроп був зажурений, хворобливий.
— Я в нестямі, містере Бертон, — сумно мовила вона. — Бідолашна, ах, бідолашна.
— Справді, жахливо. Довести людину до самогубства, — сказала Джоанна.