— Ви маєте на увазі місіс Сіммінгтон?
— А ви хіба ні? — здивувався я.
Місіс Дейн Калтроп захитала головою:
— Її шкода, певна річ. Але ж рано чи пізно це сталося б.
— Сталося б?! — сухо запитала Джоанна.
Місіс Дейн Калтроп обернулася до неї і пояснила:
— Мені так здається, люба моя. Коли самогубством рятуються від неприємностей, то не має значення, якими були ті неприємності. І, я гадаю, якби сталося щось інше, не пов'язане з анонімкою, вона вчинила б те саме. Найцікавіше з усього, що ніхто і гадки не мав, що вона здатна на таке. Вона завжди видавалася мені егоїстичною, трохи тупою, чіпкою до життя. І вже зовсім не була схильна до паніки. Лише тепер починаю розуміти, як мало я знаю людей.
— Мені цікаве інше. Кого ви мали на увазі, коли казали «бідолашна», — спитав я.
Місіс Дейн Калтроп витріщила на мене очі.
— Ну звісно ж, ту жінку, яка писала ці листи.
Вона нахилилася і поклала руку мені на коліно.
— Невже ви не розумієте, не відчуваєте? Спробуйте уявити, якою нещасною мусить бути людина, що пише такі листи. Яка вона самотня, як відірвана від усього людського, отруєна чорною ненавистю, щоб шукати порятунку в анонімках. Ось чому я так картаю себе насамперед. Розумієте, хтось у Лімстоку тяжко страждає, а я про це навіть не здогадувалась. А мусила б. Не слід втручатись у чуже життя, і я ніколи не втручаюсь. Але нещастя цієї людини таке глибоке, воно як сепсис, отруює все, чорнить і спотворює. Якби хто-небудь міг розрізати його, як пухлину, дати отруті витекти, все б минулося безболісно. Ох бідолашна, бідолашна, — закінчила місіс Дейн Калтроп і встала, щоб іти.
Я не міг погодитися з нею. Хай там як, а в мене не було ніякої симпатії до анонімниці. Але я не втерпів і спитав:
— Скажіть, місіс Калтроп, ви не здогадуєтесь, хто ця жінка?
Вона подивилася на мене своїми гарними розгубленими очима і сказала:
— Здогадуюсь, але ж я можу помилятися, правда? — і швидко вийшла.
За мить її голова з'явилась у прочинених дверях, і вона спитала:
— Містере Бертоп, чому ви досі не одружилися?
У когось іншого це виглядало б просто зухвальством, але не в місіс Дейн Калтроп.
— Ну, скажімо, не знайшов підходящої жінки, — почав я іронізувати.
— Хай так, але, повірте, це не зовсім вдала відповідь. Чоловіки так часто одружуються з непідходящими жінками, — виголосила вона і зникла за дверима.
— Ти знаєш, я починаю думати, що вона божевільна. Але мені вона подобається, — сказала Джоанна. — У Лімстоку її побоюються.
— Я теж трохи побоююсь.
— Тому, що не знаєш, у який бік вона поверне?
— Так. Мене збиває з пантелику перебіг її думок.
— Ти теж думаєш, що анонімниця дуже нещаслива?
— Мені зовсім не цікаво, що думає і почував ця проклята відьма! А ось її жертв мені шкода, — сердито відказав я.
Тепер дивно згадувати, як у своїх судженнях про стан анонімниці після самогубства місіс Сіммінгтон ми не врахували найочевиднішого. Гріффіт визначив, що вона впивається своєю силою. Я сказав, що вона розкаюється у своєму вчинкові. Місіс Дейн Калтроп її шкода. Та неминучого ми не врахували, скоріше я не врахував, а саме — страху. Бо зі смертю місіс Сіммінгтон листи перейшли з однієї якості в іншу. Не знаю, як було насправді з сином місіс Сіммінгтон, гадаю, Сіммінгтон це знав, але після самогубства становище анонімниці стало дуже серйозним. Тепер не могло бути й мови про те, щоб посилати листи заради жартів. Поліція стала активною; викликали експерта зі Скотленд-ярду. Для анонімниці тепер стало життєво важливим лишитися невикритою.
Якщо припустити, що страх був головною реакцією, то за ним слідом мало йти щось іще. Цього я теж не врахував, хоча воно мало бути очевидним.
Наступного ранку ми з Дяюанною спустилися снідати досить пізно. Тобто пізно за уявленнями Лімстока. Було пів на десяту — час, коли в Лондоні Джоанна розплющувала очі, а я ще міцно спав. Однак напередодні увечері, коли Партрідж спитала: «Сніданок о пів на дев'яту чи о дев'ятій?» — ні я, ні Джоанна не мали мужності запропонувати пізніший час.
Як на зло, на сходах стояла Еймі Гріффіт і розмовляла з Мейган. Побачивши нас, вона дала волю язикові:
— Здорові були, ледацюги! Я вже давно встала, а ви й досі спите.
Це, звичайно, була її особиста справа. Лікар, либонь, встає спозарання, тож його турботливій сестрі доводиться поратися біля столу, подавати чай або каву. Але навіщо ж розбуркувати своїх сонливих сусідів? Пів на десяту — не час для ранкових візитів.
Мейган зникла у їдальні, де на неї чекав сніданок.
— Я не буду заходити, — сказала Еймі Гріффіт. — Я лише хотіла спитати міс Бертон, чи не знайдеться у неї якоїсь городини для Червоного Хреста. Якщо є, то Оуен заїде по неї машиною.