— Ви дуже рано приходите, — пробурмотів я.
— Хто рано встає, тому бог дає, — сказала Еймі. — О такій порі легше застати людей вдома. Я ще збираюся зайти до містера Пая, а потім поїхати у Брентон.
— І звідки у вас тільки сили беруться? — спитав я, і цієї ж миті задзвонив телефон. Я пішов до телефону, залишивши Джоанну з Еймі. Бідолашна сестра почала щось бурмотіти про ревінь та квасолю, показуючи свою необізнаність у городині.
— Слухаю, — сказав я в трубку. На другому кінці почулося глибоке зітхання, потім непевний жіночий голос відгукнувся:
— Ох!
— Слухаю, — підбадьорював я.
— Ох! — пролунало знову, але далі вже пішли слова. — Це… Мені треба… Це Літтл-Ферз?
— Так, — відповів я.
Знову пролунало «Ох!», без якого, напевне абонентка не могла почати жодного речення. Нарешті вона обережно поцікавилася:
— Можу я поговорити з міс Партрідж?
— Звичайно, — сказав я. — А хто їй дзвонить?
— Ох! Скажіть, це Агнес, прошу вас. Скажіть, Агнес Веддл.
— Агнес Веддл? — перепитав я.
— Так.
Я поклав трубку і гукнув на сходи, де вовтузилася Партрідж:
— Партрідж! Партрідж!
Партрідж з'явилася на горішньому поверсі з довгою шваброю і црглядом, що виразно промовляв: «Що там іще?», попри всі її респектабельні манери.
— Я слухаю, сер?
— Агнес Веддл хоче поговорити з вами по телефону.
— Пробачте, сер, хто?
— Агнес Веддл, — сказав я голосніше.
Я вимовив ім'я так, як почув, а Партрідж проказала його правильно.
— Агнес Водделл, що їй треба?
Дуже змінившись на виду і випустивши з рук швабру, вона пошелестіла вниз своєю ситцевою спідницею. А я подався до їдальні, де Мейган розправлялася а нирками і беконом. Вранішня свіжість не зробила веселішим її обличчя. Вона сердито відповіла на мов привітання і їла мовчки далі. Щойно я розкрив ранкову газету, вбігла Джоанна і розгублено заговорила:
— Оце так-так! Я аж стомилася. Слухай, Джеррі, хіба горох не о цій порі достигає?
— У серпні, — буркнула Мейган.
— Але ж у Лондоні його продають цілий рік, — виправдовувалася моя сестра.
— За гроші, дорогенька моя, і везуть його з найвіддаленіших куточків імперії, — пояснив я їй.
— Як слонову кістку, мавпочок і павичів? — спитала Джоанна.
— Еге ж.
— Я б хотіла павича, — мовила Джоанна.
— А я мавпочку замість усіх іграшок, — сумно сказала Мейган.
Замислено обчищаючи апельсин, Джоанна спитала:
— Цікаво, як почувають себе такі люди, як Еймі Гріффіт? Ти гадаєш, вона знає, що таке втома, смуток чи, скажімо, пригнічений настрій?
Я висловив думку, що Еймі Гріффіт, напевне, ніколи не знала смутку, і вийшов на веранду. Натоптуючи люльку, я почув, як увійшла Партрідж і похмуро сказала:
— Я можу з вами поговорити, міс?
«Господи, сподіваюсь, Партрідж не збирається звільнятися, — подумав я. — Емілі Бартон була б дуже незадоволена».
Партрідж вела далі:
— Я мушу вибачитися, міс, за те, що мені дзвонили по телефону. Себто, молода особа, яка подзвонила, мала б бути вихованішою. Я ніколи не користуюся телефоном і своїм друзям не дозволяю дзвонити мені. Я перепрошую за це, як і за те, що трубку довелося брати містерові Бертону.
— Господи, немає про що говорити, Партрідж, — заспокоїла її Джоанна. — Чому, власне, ваші друзі не повинні користуватися телефоном, коли їм треба поговорити з вами?
Обличчя в Партрідж, я це відчував, хоча й не міг бачити, стало ще суворішим:
— У цьому домі так не заведено. Міс Емілі ніколи б не дозволила. Тому я й кажу, що мені дуже прикро. Хоч Агнес Водделл ще дуже молода і чимось стурбована, та їй слід було б знати, що гоже для дому, в якому живе джентльмен.
«Це якраз для тебе, Джоанно», — подумав я радісно.
— Ця Агнес, що дзвонила мені, колись служила тут під моїм наглядом. Їй було шістнадцять, — провадила Партрідж, — коли вона потрапила до нас після дитячого будинку. В неї нікого немає і вона завжди приходить до мене на пораду, розумієте.
— Он як, — сказала Джоанна і замовкла.
— Тому я хочу спитати у вас, міс, чи дозволите ви їй прийти сюди на чай пополудні? Сьогодні у неї вихідний день, розумієте. Вона хоче щось розповісти і порадитись. У будь-якому іншому разі я про таке і не заїкнулася б.
Джоанна спантеличено відповіла:
— А чому ви не можете випити чаю з ким завгодно і коли завгодно?
Партрідж аж сахнулася від тих слів і дуже спохмурніла: