— Ніколи не буває зарані, моя люба. Не кажіть так. Все добре — завжди до речі, — сказала вона і ніжно поплескала Джоанну по плечу. Та аж засяяла: нарешті, здається, їй сьогодні пощастило — вона мала успіх.
Емілі Бартон обдарувала своєю усмішкою і мене, лише з острахом, як той, хто наближається до тигра-людожера, знаючи, що якусь мить він його не чіпатиме.
— Які ви ласкаві, містере Бертон, що прийшли до мене на таке жіноче запрошення, як запрошення на чай, — сказала міс Емілі, напевне, уявляючи собі чоловіка істотою, що постійно дудлить віскі з содовою, курить сигару або спокушає дівчат і заводить романи з заміжніми дамами. Коли згодом я розповів про це Джоанні, вона сказала, що Емілі Бартон і сама рада була б зустріти такого чоловіка, але він ніяк не траплявся.
А тим часом Емілі Бартон клопоталася біля столиків, пакриваючи їх для чаю. За хвилину увійшла Флоренс, несучи тацю з чаєм і гарними порцеляновими чашками, які, напевно, міс Емілі забрала з Літтл-Ферзу.
Чай був справжній китайський, були сандвічі з маслом і багато тістечок. Флоренс змінилася до невпізнання. Вона сяяла, дивлячись на міс Емілі з материнською ласкою в очах, як на кохане дитя, що втішається грою в чаювання.
Наша господиня припрошувала нас так красненько, так щиро, що ми з Джоанною їли далеко більше, ніж нам хотілося. Маленька леді упивалася такими гостями. І тоді я зрозумів, що для Емілі Бартон наш візит був неабиякою подією: адже ми — двоє людей із загадкового Лондона — таємничого і вишуканого.
Зрозуміло, невдовзі наша розмова торкнулася місцевих тем. Міс Бартон з особливою теплотою говорила про доктора Гріффіта, його доброту і здібності до медицини. Містер Сіммінгтон, за її словами, був талановитий юрист, бо допоміг міс Бартон одержати певну суму грошей від прибуткового податку, про які вона ні сном ні духом не відала. Він, мовляв, завжди був такий добрий до своїх дітей, вірний їм і своїй дружині, а вона, бач, наклала на себе руки.
— Бідолашна місіс Сіммінгтон, лишила таких дрібняток без матері. Вона слабувала останнім часом, через те й вчинила так. Мабуть, у неї був стресовий стан. Я читала про це в газетах. Люди самі не відають, що коять у такому стані. І вона теж не відала, бо тоді як би вона забула про містера Сіммінгтона і своїх діток?
— Той анонімний лист став для неї фатальним, — мовила Джоанна.
Міс Бартон спалахнула і докірливо сказала:
— О любі мої! Я наслухалася про ці листи. Скажу вам, не зовсім приємна тема для розмов. Гадаю, нам краще про них забути.
Що ж, міс Бартон могла їх обійти і забути, але декому це непросто зробити. Однак я слухняно змінив тему, і ми почали говорити про Еймі Гріффіт.
— Чудова, ну просто чудова жінка, — одразу ж почала міс Бартон. — Її енергія та організаційні здібності просто вражають. Вона така добра до своїх дівчаток в інституті, така практична і сучасна під усіма поглядами. І віддана своєму братові. Приємно бачити таку відданість між братом і сестрою.
— Чи не занадто ця відданість обтяжлива для нього? — спитала Джоанна.
Емїлі Бартон ошелешено втупилася у Джоанну.
— Та вона ж усім заради нього жертвує! — вигукнула міс Емілі з докором.
Я помітив у очах Джоанни щось схоже на «невже?» і поспішив завести мову про містера Пая. Емілі Бартон повагалася, перш ніж почати говорити про нього, і врешті спромоглася лише на те, що повторила кілька вже виголошених того дня фраз про доброту, заможність і благородство цього чоловіка. Щоправда, на її думку, до нього приїздять якісь непевні люди, але це, мабуть, тому, що він багато їздив по світу. Ми зійшлися на тому, що мандри не лише розширюють обрії нашого пізнання світу, а й призводять до знайомств із непевними людьми.
— Я сама стільки разів хотіла поїхати у навколосвітню подорож, — сумно мовила Емілі Бартон. — Читаєш про це в газетах, і такі ті подорожі здаються привабливі.
— Чому ж ви досі не поїхали? — спитала Джоанна, Такий перехід від мрій до реальності, здавалося, стривожив міс Емілі.
— О ні, ні. Це просто неможливо.
— А то чому? Навколосвітні подорожі досить дешеві.
— Річ не в грошах. Я не хочу подорожувати сама. Самій якось дивно, правда?
— Ба ні, — заперечила Джоанна, і міс Емілі подивилася на неї підозріливо.
— Та й не знаю, як би я впоралася з багажем… І як це сходити на берег у заморських портах… Та й щоразу міняти гроші…
Настрахана уява маленької леді, напевне, малювала їй щокроку страшні пастки, і Джоанна поспішила заспокоїти міс Емілі, перевівши розмову на близьке свято урожаю. І ми цілком природно перейшли до розмов про місіс Дейн Кал-троп. На мить легкий спазм спотворив обличчя міс Бартон.