— Ви знаєте, мої любі, вона дивачка. Часом таке каже.
Я спитав, що саме.
— О, навіть не знаю. Такі несподівані речі. А як вона дивиться на вас — ніби поряд не ви, а хтось інший! Навіть не знаю, як про це сказати. Та й потім, вона зовсім не прагне, як би це сказати, ну, втручатися. Зрештою, дружина вікарія могла б порадити і навіть застерегти. Бачте, люди слухаються її, а вона воліє стояти осторонь, чимдалі від усього. У неї дивна звичка співчувати людям, які того не варті.
— Це цікаво, — сказав я, переглянувшися з Джоанною.
— Хоча, мушу визнати, вона дуже вихована жінка. Місіс Дейн Калтроп з роду Фарроуей — дуже пристойна сім'я. Щоправда, ці старі родини бувають такі дивні. Її чоловік людина блискучого розуму, хоча інколи мені здається, що такий інтелект просто зайвий у провінції. Він добрий чоловік, а що вже щирий! Але його звичка цитувати латиною просто збиває мене з пантелику.
— Так, так, — палко підтримав я.
— Джеррі закінчив середню школу, тому він не любить латини, — хихикнула Джоанна.
Це дало міс Бартон нову тему для розмови.
— Ви знаєте, тутешня вчителька — страшенно неприємна молода особа. Вона чи не червона! — Слово «червона» міс Емілі вимовила ледь не пошепки.
Коли ми йшли додому, Джоанна сказала:
— А вона дуже приємна жінка.
Увечері за обідом Джоанна спитала Партрідж:
— Сподіваюсь, ви гарно провели час із Агнес? Партрідж почервоніла і ще більше замкнулась у собі.
— Дякую, міс, але Агнес не з'явилася.
— Шкода.
— Ет, про мене, — сердито відказала Партрідж.
Вона, знати, була переповнена образою і тепер вирішила вилити її нам:
— Я її не запрошувала! Вона сама подзвонила і сказала, що хоче щось розповісти. Їй можна було прийти, адже в неї сьогодні вихідний. Я погодилася її прийняти — ви ж дозволили. Але вона не прийшла і навіть не вибачилася. Напевне, завтра я одержу від неї листівку. Ці сучасні дівчата — ну просто жах. Ніякого уявлення про добрі манери.
Джоанна спробувала заспокоїти ображену Партрідж:
— Може, вона кепсько себе почуває? Ви їй дзвонили? Партрідж сахнулася від тих слів:
— Ні, не дзвонила, міс! Чого це я маю дзвонити? Ось я її зустріну і все викажу.
Коли розгнівана Партрідж вийшла з кімнати, ми з Джоанною розсміялися.
— Бідолашна Партрідж не розуміє, що все дуже просто, — пояснив я. — Агнес і її хлопець нагадують зараз одну з тих пар, на яку натрапляєш у темряві де-небудь під огорожею — тобі стає ніяково, а вони не звертають на тебе уваги.
Джоанна весело закивала головою і сказала, що так воно, напевне, і є. Потім ми почали мову про анонімки, і нам стало цікаво, як Неш і меланхолійний Грейвз почувають себе зараз.
— Рівно тиждень минув, відколи місіс Сіммінгтон наклала на себе руки, — сказала Джоанна. — Думаю, вони вже встигли щось встановити: відбитки пальців, почерк тощо.
Я відповів щось непевне. В душу раптом закрався неспокій. Все почалося зі слів Джоанни «рівно тиждень минув». Мені слід було б раніше все зіставити й проаналізувати, бо, схоже, десь у підсвідомості давно зродилися передчуття і підозри. Словом, хай би там як, а я відчув внутрішній неспокій. Щось почало ятрити мозок, пробиваючись до свідомості. Джоанна враз помітила, що я перестав слухати її схвильовану розповідь про події у містечку.
— Що тобі таке, Джеррі?
Я не відповів, бо подумки гарячково збирав докупи всі події: «Самогубство місіс Сіммінгтон… Того дня вона лишилася вдома сама… Сама, бо в прислуги був вихідний… Рівно тиждень тому…»
— Джеррі, що…
Я перебив її:
— Джоанно, у прислуги вихідний раз на тиждень?
— І раз на два тижні в неділю, — відповіла Джоанна. — Але до чого…
— Бог з ними, з неділями. У них вихідний у той самий день тижня?
— Звісно, так заведено, — спантеличено дивлячись на мене, відповіла Джоанна. Вона ще не збагнула ходу моїх думок. Я перебіг кімнату і подзвонив Партрідж.
— Скажіть, Партрідж, ця Агнес Водделл, вона що — служниця?
— Так, сер. У місіс Сіммінгтон, тобто у містера Сіммінгтона.
Я глибоко вдихнув повітря і подивився на годинник. Було чверть на одинадцяту.
— Як ви гадаєте, вона вже повернулася?
Партрідж осудливо глянула на мене:
— Так, сер. Прислуга має бути на місці о десятій. У них давні звичаї.
— Мені треба подзвонити, — сказав я і вибіг з вітальні.
Джоанна і Партрідж пішли слідом. Партрідж мінилася з люті. Джоанна нічого не могла зрозуміти.
— Що ти збираєшся робити, Джеррі? — спитала вона, коли я почав набирати номер.