Ми вийшли з кухні пошукати Елсі Холланд. Вона наглядала за дітьми, що саме готували уроки. Елсі Холланд, як завжди, була ґречна. Вона встала і сказала дітям:
— А тепер, Коліне й Брайєне, розв'яжіть ці три задачі, поки я прийду, — і повела нас до дитячої спальні.
— Гадаю, тут нам буде зручно. Не хочу, щоб хлопчики чули нас.
— Спасибі, міс Холланд. Подумайте іще раз, ви цілком певні, що Агнес не була занепокоєна, відколи померла місіс Сіммінгтон?
— Ні, вона нічого не казала. Агнес була тиха дівчина і мало говорила.
— Виходить, не така, як інші?
— Так, Роуз забагато. говорить. Мені інколи доводиться нагадувати їй, щоб не була такою зухвалою.
— А тепер, прошу вас, розкажіть, що було вчора після другого сніданку? Все, що можете пригадати.
— Як завжди, о першій — другий сніданок; з-за столу встали трохи раніше. Я не дозволяю хлопчикам гаяти часу за столом. А що ж потім? Потім містер Сіммінгтон пішов до контори, а я допомагала Агнес накрити стіл на вечерю. Хлопчики вибігли у садок… Там я їх і застала, коли вийшла з дому.
— І куди ви пішли?
— До Коум Арку, стежкою через поле. Хлопчики хотіли порибалити, але я забула принаду і мусила вертатись по неї.
— Котра це була година?
— Стривайте… Коли ми вийшли, було за двадцять третя або трошки пізніше. Мейган спершу хотіла піти з нами, але потім передумала і поїхала кататися на велосипеді. Вона просто схибнулася на ньому.
— Я маю на увазі, котра була година, коли ви верталися по принаду? Ви заходили в дім?
— Ні. Я лишила її в оранжереї за будинком. Не знаю, котра тоді була година. Здається, за десять третя.
— Ви бачили Мейган або Агнес?
— Мейган, напевно, тоді вже не було, а от Агнес я не бачила. Так, я нікого не бачила.
— І потім одразу пішли ловити рибу?
— Так, ми пішли до річки, але нічого не зловили. Ми майже ніколи нічого не ловимо. Але хлопчикам подобається рибалити. Брайєн дуже промок учора, і, коли ми повернулися, я мусила його переодягати.
— У середу чай подаєте ви, чи не так?
— Я. У їдальні все накрито для містера Сіммінгтона, а коли він приходить, я лише наливаю чай. Діти і я п'ємо чай у класній кімнаті. І Мейган, звісно. Я тримаю весь необхідний посуд у буфеті нагорі.
— Коли ви повернулися з прогулянки?
— Було за десять п'ята. Я повела хлопчиків нагору і приготувала чай. Коли о п'ятій прийшов містер Сіммінгтон, я спустилася вниз, щоб і йому приготувати чаю. Але він відмовився і сказав, що питиме разом з нами, в класній кімнаті. Хлопчики дуже зраділи. Потім ми грали у піжмурки. Тепер страшно про це згадувати. Бідолашна дівчина, вона весь час була у шафі.
— У ту шафу коли-небудь заглядають?
— О ні. У ній тримають усяке ганчір'я. Пальта і капелюхи висять у маленькому гардеробі, що направо від вхідних дверей. Напевно, вже кілька місяців ніхто не заглядав у ту шафу.
— Розумію. А ось коли ви повернулися з прогулянки, ви нічого не помітили, все було як завжди? Вам нічого не впало в око?
Її блакитні очі широко розплющилися.
— О ні, інспекторе, нічогісінько. Все було, як завжди, — ось що найжахливіше.
— А тиждень тому?
— Ви маєте на увазі той день, коли місіс Сіммінгтон?..
— Так.
— О, це було жахливо!
— Я знаю. Вас того дня також не було вдома після другого сніданку.
— О так, о цій порі, коли гарна погода, я завжди йду з хлопчиками погуляти. А заняття проводимо вранці. Ми завжди гуляємо далеко від дому. Того дня мені здалося, що ми загулялися, бо коли підійшли до воріт, на протилежному кінці вулиці я побачила містера Сіммінгтона. Він вертався з контори. А я навіть чайника на вогонь не поставила. Але було лише за десять п'ята.
— Ви не піднімалися до місіс Сіммінгтон?
— О ні, я ніколи не заходила до неї. Після другого сніданку вона завжди відпочивала. Її мучили напади невралгії — вони чомусь завжди починалися після того, як вона поїсть. Доктор Гріффіт приписав їй порошки, і вона завжди лягала й намагалася заснути.
Неш ніби ненароком спитав:
— І нікому було принести їй денну пошту?
— Денну пошту? Ні. Я витягала листи з поштової скриньки і клала їх у вітальні на столі, коли поверталася з прогулянки. Але дуже часто місіс Сіммінгтон сама спускалася по пошту. Вона, як правило, о четвертій прокидалася.
— Скажіть, вам тоді не спало на думку, ніби щось трапилося, коли ви не побачили її, повернувшися з прогулянки?
— О ні, я навіть не думала про таке. Містер Сіммінгтон повісив пальто у передпокої, і я сказала йому, що чай іще не готовий, але чайник ось-ось закипить. Він кивнув головою і покликав: «Mоно! Моно!» Місіс Сіммінгтон не відповіла, і він Піднявся нагору в її спальню. То був, напевне, найстрашніший удар для нього. Він покликав мене, і коли я увійшла, сказав: «Не пускайте сюди дітей». А потім подзвонив докторові Гріффіту. Ми тоді зовсім забули про чайник. В ньому прогоріло дно… О господи, це було жахливо! А ще за другим сніданком вона була така весела й щаслива!