— Хто ж це?
Його очі стрілися з моїми, і він усміхнувся.
— Ні, ні, Бертоне, це може бути просто наклеп. Нам тільки цього бракувало.
І він легкою ходою пішов від мене.
Проводжаючи поглядом містера Пая, я побачив, як відчинилися церковні двері і вийшов преподобний Калеб Дейн Калтроп. Побачивши мене, він усміхнувся, ніби щось згадав.
— Доброго ранку, містере…
— Бертон, — допоміг я йому.
— О ні, ні, не думайте, що я забув ваше ім'я. Просто не спало одразу на думку. Чудовий день, правда?
— Чудовий, — відповів я коротко.
Він знову подивився на мене задумливо.
— Щось таке я хотів… Ага, це бідолашне дитя — служниця в Сіммінгтонів. Важко повірити, скажу вам, що в нашому Лімстоку могло статися вбивство.
— Справді, це фантастично, — підтвердив я.
— Здається, я іще щось таке чув, — він нахилився до мене: — Я чув, що люди одержують анонімні листи. А ви?
— Чув.
— Брудні, підлі речі кояться. — Він замовк, а потім проказав якусь довжелезну цитату з латини. — Ці слова Горація слушні, як по-вашому?
— Цілком і повністю, — підтвердив я.
Здавалося, більше ні з ким було поговорити по суті, і я попростував додому. Дорогою зайшов до крамниці, купи» тютюну та пляшку хересу, щоб удома спокійно сісти і якось розібратися з почутими думками про злочин.
Я дістався Літтл-Ферзу під самий другий сніданок. Джоанна стояла біля вікна у вітальні і дивилася так, ніи думки її витали десь далеко-далеко.
— Чим ти займалася? — спитав я.
— І сама не знаю. Так, нічим.
Я вийшов на веранду. До залізного столика були приставлені два стільці. На самому ж столику стояли дві склянки для хересу. Те, що я побачив на одному із стільців, спантеличило мене.
— Що це? — спитав я Джоанну.
— О, я гадаю, це знімок хворої селезінки або чогось іншого. Доктор Гріффіт думає, що мене це може зацікавити.
Я зачудовано подивився на фотографію. Кожен залицяється до жінки по-своєму. Але я, по правді, ніколи б не вдавався до того, щоб робити це з допомогою фотографії хворої селезінки, ба навіть здорової. Незаперечним лишалося одне — Джоанна сама попросила його про це!
— У неї зовсім непривабливий вигляд, — зауважив я. Джоанна щось пробурмотіла на знак згоди.
— Як Гріффіт? — спитав я.
— Він дуже стомлений і нещасний. Таке враження, наче його мучить якась підозра.
— Селезінка, що не піддається лікуванню?
— Не мели дурниць, Джеррі. Я кажу про цілком певні речі.
— Схоже, він накинув на тебе оком. Краще б ти його віднадила, Джоанно.
— Ну, знаєш! Я нічого поганого не зробила!
— Жінки завше так кажуть.
Джоанна сердито вибігла з кімнати. Хвора селезінка почала скручуватися на сонці. Я взяв її за ріжок і відніс у вітальню. Сам я не був у захваті від неї, але розумів, що це один із скарбів Гріффіта.
Я нахилився біля книжкової шафи, витяг з нижньої полиці товсту книжку, щоб закласти фотографію між сторінками й вирівняти її. Це був важкий фоліант чиїхось проповідей. Він якось дивно розгорнувся у моїх руках. Наступної миті я збагнув, чому так сталося. З середини було рівненько вирізано кілька сторінок.
Я втупився у книжку. Потім подивився на титульну сторінку. Книжку було видрукувано у 1840 році.
Не лишалося жодного сумніву: я тримав у руках книжку, з якої вирізали сторінки, щоб виклеювати анонімні листи. Хто вирізав їх?
По-перше, сама Емілі Бартон. Вона одразу спадає на думку. Або Партрідж.
Могло бути й інакше. Хтось залишився у вітальні сам, очікуючи, поки прийде міс Емілі, й спокійно вирізав сторінки. Та й, зрештою, будь-хто міг приходити у справах. Але це не підходило. Я бачив, як клерка з банку, що завітав до мене, Партрідж провела до маленького кабінету у задній половині будинку. Так, напевне, заведено у цьому домі.
Тоді хтось із добре знайомих. Містер Пай? Еймі Гріффіт? Місіс Дейн Калтроп? Пролунав гонг, і я пішов до їдальні на другий сніданок. Опісля, у вітальні, я показав Джоанні свою знахідку.
Ми обміркували її з усіх боків, а потім я відніс книжку до поліції. Слідчі були підбадьорені знахідкою, а мене поплескали по плечу; та й не дурно, зрештою — знахідка того варта.
Нені подзвонив Грейвзові. Вони збиралися обстежити книжку на предмет відбитків пальців. Щоправда, Неш не сподівався їх знайти. Одразу скажу — він їх не знайшов. Були мої, Джоаннині й Партрідж, що свідчило про сумлінність останньої.
Я спитав Неша, як посуваються справи.
— Ми звели число підозрюваних до мінімуму, містере Бертон. Відсіяли тих, які не могли цього зробити того дня.