— Вона і є, — підтвердив я.
— По-моєму, вона одержувала листи, але не хоче в цьому зізнатися, — мовила Джоанна.
— Ні, я їй вірю. І Неш вірить, — відкинув я Джоаннині припущення.
— О господи! — вигукнула міс Марпл. — Та це ж найцікавіше з усього почутого сьогодні.
Вже коли ми йшли додому, Джоанна сказала, що мені не слід було говорити про думку Неша стосовно анонімних листів.
— Чому? — здивувався я.
— Та тому, що, може, місіс Дейн Калтроп і є анонімниця.
— Ти й справді в це віриш?
— Я не зовсім певна, але, погодься, вона дивна жінка.
Ми знову почали перебирати всіх можливих злочинців. Два дні перегодом, коли я поночі повертався машиною з Ексхемптона, щось сталося з фарами вже при в'їзді в Лімсток. Довелося зупинитись і покопатися у проводці, перш ніж фари знову засвітилися.
На дорозі нікого не було. З настанням ночі у Лімстоку не виходять з дому. Перші будівлі стояли зовсім поряд. Серед них особливо виділявся потворний гостроверхий будинок Жіночого інституту. Його обриси невиразно окреслювались у світлі зірок, і я відчув, як мене щось спонукає підійти і подивитися на нього зблизька. Не знаю, можливо, я вловив тінь людини, що крадькома прослизнула у ворота. Мене нестримно тягло до цього місця. Ворота були відхилені, і я пройшов крізь них у двір. Коротенька доріжка і чотири східці вели до дверей. Хвилину-другу я постояв біля них, вагаючись, що робити далі. Раптом зовсім поряд почулося шарудіння. Так, наче шаруділа жіноча сукня. Я рвучко обернувся і пішов до рогу будинку на звук. Там нікого не було. Звернувши за ріг, я несподівано зовсім поряд побачив відчинене вікно.
Потихеньку підкрався, прислухавсь. Було тихо, жодного звуку, та я відчував, що всередині хтось є. Моя спина ще не зовсім зміцніла для акробатики, але я сяк-так виважився на руках і, перехилившись через підвіконня, звалився всередину й наробив шуму. Потім устав, прислухався і, виставивши перед себе руки, пішов углибину. Праворуч почувся слабкий звук. Я згадав, що в кишені була запальничка, і миттю запалив її. Одразу ж різкий низький голос наказав:
— Погасіть!
Я негайно погасив запальничку, бо впізнав голос Неша. Він узяв мене за руку і повів через двері в коридор. Тут не було вікон. Він засвітив лампу і подивився на мене скоріше з жалем, ніж зі злістю.
— І треба ж було вам нагодитися саме в цю мить, містере Бертон.
— Вибачте, але мені здалося, що тут хтось був, — пробурмотів я.
— Ви кого-небудь бачили?
Я повагався, а потім сказав:
— Не певен. Мені здалося, ніби хтось прослизнув крізь ворота, ото й тільки. Потім я чув шарудіння.
— Слушно, — кинув Неш. — Хтось ходив навколо будинку перед вами. Він чи вона — не розібрати, постояло під вікнами і, напевно, почувши вас, швидко зникло.
Я знову вибачився і спитав:
— А що вас привело сюди?
— Я твердо дотримуюся думки, що анонімниця не облишить писати листів. Вона цілком усвідомлює, що це небезпечно, але вже не може втриматися. Це як п'яниці випивка, а наркоману — наркотики.
Я кивнув головою.
— Тепер, бачте, я мушу знати, хто ця людина, яка хоче, щоб листи були по змозі такі самі, як і попередні. У неї є вирізані сторінки з книжки і є з чого виклеювати листи. А ось із конвертами складніше. Адресу вона воліє друкувати на тій самій машинці. Вона не ризикує послуговуватися іншою або я» писати од руки.
— Невже ви вірите, що вона продовжуватиме гру? — скептично зауважив я.
— Я цього певен і б'юсь об заклад на що хочете, вона прийде. Ці люди страшенно самовпевнені! І я дійшов висновку, що хто б то не був — доконче прийде зі смерком до інституту, щоб надрукувати адресу.
— Міс Гінч? — спитав я.
— Можливо.
— Хіба ви цього і досі не знаєте?
— На жаль, ні.
— Ну хоча б підозрюєте?
— Підозрюю. І людина ця вельми хитра, бо знає всі ходи у грі.
Я спробував уявити, яку павутину розпустив Неш: кожного листа, що його опускає у поштову скриньку або ж лишає деінде підозрювана людина, негайно перечитують. Рано чи пізно злочинець має помилитися.
Я втретє вибачився за свою запопадливість і небажану присутність.
— Тепер не вернеш, — сказав Неш по-філософському. — Наступного разу бажаю вам успіху.
Я вийшов надвір. Біля моєї машини хтось стояв. Неймовірно, але то була Мейган.
— Привіт! — сказала вона, як завжди. — Я так і подумала, що це ваша машина. А що ви тут робите?
— Правильніше було б спитати, що ви тут робите?
— Гуляю. Я люблю гуляти вночі. Ніхто тебе не спинить і не чіплятиметься з усякими дурницями. Я люблю дивитися на зорі, та й повітря вночі чистіше.