Я дивився на Джоанну з неабиякою втіхою і подумки схиляв голову перед Оуеном Гріффітом за те, що він хоч раз у Джоанниному житті поставив її перед реальністю.
— Тобі лист у приймальні. Напевне, від Поля, — сказав я їй.
— Що? — не зрозуміла вона і вела далі: — Джеррі, я навіть не уявляла, що доводиться робити лікарям. Ох і нерви ж у них!
Я вийшов у приймальню і приніс Джоанні листа. Вона розкрила його, переглянула і випустила з рук.
— Він був чарівний. Як він боровся, як не скорявся! Був грубий зі мною, але чарівний!
Я задоволено подивився на «зневажений» Полів лист. Сумнівів не лишалося: Поль для Джоанни більш не існував.
Ніколи не знаєш, що тебе чекає. Я так захопився справами Джоанни і своїми власними, що, коли наступного ранку подзвонив Неш і сказав:
— Ми знайшли її, містере Бертон! — я ледве не випустив з рук трубки.
— Ви маєте на… — хотів спитати і не зміг, бо Неш перебив мене:
— Вас може хтось почути?
— Ні, не думаю, хоча, бог його знає…
Я озирнувся, і мені здалося, що двері на кухню трохи відхилилися.
— Може б, ви краще приїхали до поліції?
— Негайно їду, — сказав я і за хвилину-другу вже заходив до поліційної дільниці. У кімнаті сиділи Неш і сержант Паркінс. Коли я увійшов, по обличчі Неша розпливлася задоволена усмішка.
— Довгенько довелося стежити, — сказав він. — Та нарешті діждалися, — і посунув через стіл листа.
Цього разу лист був надрукований і змістом схожий на попередній, але м'якший:
«Не сподівайся стати на місце померлої жінки. Все містечко над тобою сміється. Забирайся геть, поки не пізно. Це тобі попередження. Пам'ятай, що сталося з тією дівчиною, і геть звідси».
Закінчувався лист словами зовсім непристойними.
— Це одержала сьогодні вранці міс Холланд, — пояснив Неш.
— Дивно, що вона не одержувала їх раніше, — мовив сержант Паркінс.
— Хто написав листа? — спитав я.
На обличчі Неша з'явився тріумфальний вираз. Потім зненацька воно стало втомлене і сумне. Він сказав поволі:
— Шкода, що це зачепить дуже порядну людину, та нічого не вдієш. Можливо, вона й сама здогадується.
— Хто написав листа? — знову спитав я.
— Міс Еймі Гріффіт.
Пополудні Неш і Паркінс збиралися йти до Гріффітів з ордером на арешт і обшук. Неш запросив мене піти з ними.
— Лікар вас дуже поважає, — пояснив він мені. — В нього тут небагато друзів. Я гадаю, ви розрадите його після такої звістки.
Хоча справа була не з приємних, я погодився, бо розумів, що можу бути корисним.
Коли ми подзвонили і попросили міс Гріффіт, нас провели до вітальні, де Елсі Холланд, Мейган і Сіммінгтон пили чай. Неш поводився дуже обережно. Він спитав, чи не змогла б Еймі поговорити з ним віч-на-віч. Вона встала і підійшла до нас. Мені здалося, ніби в її очах на мить з'явився переляк — але тільки на мить. Вона була спокій на і, як завжди, щира..
— Зі мною? Сподіваюсь, не про фари мого автомобіля? — сказала вона і пішла поперед нас через вітальню та передпокій до маленького кабінету.
Коли я зачиняв за собою двері вітальні, то побачив, як Сіммінгтон рвучко відкинув голову. Напевне, юридична практика зводила його з поліцією, і він щось відчув у поведінці Неша. Потім він підвівся.
Це все, що я побачив, перш ніж зачинити двері й піти за іншими.
Неш був дуже спокійний і коректний. Пояснивши суть справи, сказав, що в нього є ордер на її арешт і зачитав його.
Я вже забув, як звучали юридичні формулювання, але пам'ятаю, що їй інкриміновано анонімні листи. Про вбивство не було сказано.
Еймі Гріффіт відкинула голову, розреготалася і сердито випалила:
— Дурниці! Щоб я писала купу цих брудних листів? Та ви збожеволіли. Я нічого не писала!
Неш дістав листа, адресованого Елсі Холланд і сказав:
— Ви заперечуєте, що написали цього листа, міс Гріффіт?
Коли вона й завагалася, то лише на мить.
— Звичайно, заперечую. Ні сном ні духом про нього не відаю, — заявила вона.