— Так. Так, звичайно. Адже в його квартирі не знайшли ніяких матеріалів про ФБР.
— Ви знаєте, що то були за матеріали? Що йому вдалося розкопати?
— Ні, я про це не знаю. Морріс ніколи мені про таке не розповідав.
— А містер Ярмек знає?
— Хтозна. Але не думаю.
— Міс Хінклі, а як ви самі ставитесь до всього цього? Ви хочете, щоб убивцю Морріса Елтхауза піймали, хоч би там хто він був? Щоб його піймали й покарали.
— Звичайно, хочу. Безперечно, хочу. Я повернувся до місіс Елтхауз:
— Ви теж цього хочете. Чудово. Але немає сумніву, що поки за цю справу не візьметься Hipo Вулф, убивцю не піймають. Ви, мабуть, знаєте, що містер Вулф ніколи не виходить з дому і ні з ким ніде не зустрічається. Отож вам доведеться прийти до нього в його дім — вам, і міс Хінклі, і, якщо можна, містерові Ярмеку. Ви можете прийти сьогодні о дев'ятій вечора?
— Ну… — Місіс Елтхауз стисла свої переплетені пальці. — Я не… Що це дасть? Адже я не розкажу йому нічого нового.
— А хтозна. Мені самому частенько здається, що я не маю чого йому розповісти, але потім переконуюсь, що помилявся. Навіть якщо він тільки дійде висновку, що жодне з вас не може йому нічого розповісти, і це вже допоможе. То ви прийдете?
— Я гадаю… — Місіс Елтхауз подивилась на дівчину, яка колись мала стати її невісткою.
— Так, — кивнула головою міс Хінклі. — Я прийду.
Я ладен був обійняти її і поцілувати, і це, як мені здалося, мало б безпосередній стосунок до справи.
— А ви зможете привести з собою містера Ярмека? — спитав я.
— Не знаю. Я спробую.
— Чудово. — Я підвівся. — Нашу адресу, міс Хінклі, ви знайдете в телефонному довіднику. — Потім до місіс Елтхауз: — Мушу вам сказати, що ФБР, мабуть, стежить за нашим будинком і про ваш візит знатиме. Якщо вам це байдуже, то містерові Вулфу тим більше. Він навіть хотів би, щоб ФБР знало, що він розслідує вбивство вашого сина. Отже, о дев'ятій?
Обидві жінки кивнули головою, і я пішов. У передпокої служниця зохотилась потримати мені пальто, і я, аби лиш не ображати дівчину, заперечувати не став. Унизу в вестибюлі з погляду слуги, коли той відчиняв переді мною двері, я зрозумів, що швейцар уже встиг йому шепнути, хто я такий. І я, щоб до кінця лишитися в його очах детективом, на прощання зміряв бідолаху пронизливим, підозріливим поглядом.
Надворі вели свій карколомний танок сніжинки. Я сів у таксі й поїхав до центру міста. Чи їдуть за мною шпиги, я знов не дивився. Я міркував про те, що коли «хвіст» і вчепився за мною — річ цілком вірогідна, — то цієї хвилини один долар з кожних ста доларів податку від прибутків Вулфа і один з кожної тисячі доларів податку від моїх прибутків ідуть на утримання державних службовців, які оце без будь-якого запрошення набиваються мені в компанію. І такий розподіл, на мою думку, не зовсім справедливий.
Вулф щойно спустився з оранжереї, де він щодня, від четвертої до шостої, чаклував над своїми орхідеями, і зручно вмостився у кріслі зі «Скарбами нашої мови» в руках. Увійшовши до кабінету, я замість рушити, як звичайно, до свого столу, затримався на порозі й, коли Вулф нарешті підвів на мене очі, рішуче показав пальцем униз, повернувся і збіг сходами в підвал. Тут я ввімкнув світло і сів скраю на більярдному столі. Минуло дві хвилини, три, чотири… Нарешті почулися кроки, і в дверях з'явився Вулф. Люто зиркнувши на мене, він сказав:
— Я цього не потерплю!
Я звів брови:
— То мені все писати?
— Пхе! По-перше, ризик тут зовсім невеликий, а по-друге, чом би не мати з цього ще й вигоди? Розповідаючи, ви можете додавати від себе що завгодно — висловлювати зауваження, твердження, які я не братиму до уваги, якщо ви при цьому піднесете палець. Я робитиму те саме. Певна річ, ніяких посилань на містера Кремера, ризикувати ним ми не маємо права. Далі, в розмові ми повинні виходити з того, що вбивство Елтхауза — справа рук ФБР і ми маємо намір це довести.
— Але насправді такого наміру ми не маємо!
— Звичайно, ні. — Вулф повернувся й вийшов.
Отже, він таки обвів мене круг пальця! Його дім, його кабінет, його крісло… І все ж, підіймаючись сходами нагору, я змушений був визнати, що Вулф, попри свою впертість, таки непогано придумав. Якщо ФБР справді поставило в нашому кабінеті підслуховувальний пристрій — у що я анітрохи не вірю, — то ця вигадка з пальцем — збіса гарна ідея!
Коли я ввійшов до кабінету, Вулф уже сидів за своїм столом. Після того, як і я сів за свій, він промовив:
— Ну?
Вулф, власне, мав би піднести при цьому палець, бо коли я повертаюся з якого-небудь завдання, він не тратить сили на такі запитання, як «Ну?» — а тільки відкладає книжку чи відставляє склянку з пивом, даючи так зрозуміти, що готовий мене слухати.