— А якщо він завтра не зможе?
— Тоді одного з найближчих днів.
Я підвівся. Йдучи до передпокою, беручи з вішалки пальто та капелюх, відмикаючи двері й простуючи на Дев'яту авеню, я міркував про те, що за один день у нашому домі перекреслено одразу двоє правил — вранішній розпорядок і категорична відмова Вулфа виходити у справах з дому. Але навіщо?
Клуб «Десять аристологів» організували десять заможних чоловіків, що домагались, як вони самі казали, «взірцевого приготування їжі й питва». Задля досягнення цього ідеалу вони зібралися сім років тому в домі одного з них, пароплавного магната Бенджемена Шрайвера, а Льюїс Х'юїтт, також член гуртка, умовився з Вулфом, що страви їм готуватиме Фріц. Звичайно, нас із Вулфом запросили гуди також, і коли подали першу страву, один з типів за столом разом із млинцями з ікрою та сметаною нажерся миш'яку й урізав дуба. Правда, на взаємини Вулфа з Х'юїттом той випадок не вплинув. Х'юїтт мав у своєму маєтку в Лонг-Айленді величезну, футів сто завширшки, оранжерею з орхідеями, й досі був вдячний Вулфові за якусь особливу послугу, зроблену йому дуже давно, і десь двічі на рік приїздив до старого цегляного будинку на обід.
Х'юїтт узяв трубку не зразу — він був чи то в оранжереї, чи в конюшні, чи ще десь. Але почути мій голос йому було приємно., В кожному разі, так він сказав. Як тільки я повідомив, що Вулф хоче до нього навідатись, Х'юїтт відповів, що, звичайно, буде щасливий його бачити, залюбки посидить з нами за ленчем і в цьому зв'язку має до Вулфа одне запитання.
— Боюся, без мене ви не обійдетесь, — сказав я. — Я дзвоню з телефону-автомата в аптекарському магазині. Даруйте за нецеремонність, але ви певні, що нас ніхто не слухає з паралельного апарата?
— Як це?.. Ні! Мені здається, немає причин…
— Чудово. Я дзвоню з будки через те, що наш телефон підслуховують, а містер Вулф не хоче, аби стало відомо, що це він сам пропонує до вас приїхати. Тому нам не дзвоніть. Може статися, що завтра до вас хтось прийде, назветься репортером і почне розпитувати. Я кажу про це зараз, бо завтра можу забути. Якщо до вас звернуться, відповісте, що запросили нас на ленч іще минулого тижня. Умовились?
— Так, звичайно. Господи боже, то ви кажете, ваш телефон підслуховують?.. Але ж це незаконно?!
— Ну звісно. В цьому й уся річ. Ми розповімо вам про все завтра… В усякім разі, я сподіваюсь.
У нашому кабінеті стоять телевізор та радіоприймач, і я, повертаючись додому, сподівався застати Вулфа в його улюбленому кріслі біля приймача. Та в кабінеті нікого не було, і я спустився в підвал. Вулф сидів на тому самому місці, де я його залишив. Телевізор і досі гримів, і Фріц, позіхаючи, дивився на екран. Вулф сидів, відкинувшись на спинку стільця й заплющивши очі, губи в нього ворушилися — вони то втягували повітря, то випускали, то втягували, то випускали… Так, Вулф працював. Але що він цієї хвилини обмірковував? Я стояв і мовчки дивився на нього. Коли він поринає у цей свій стан — тобто заплющує очі й починає ворушити губами, я ніколи не перебиваю йому думки. Але тепер я мусив щосили зціпити зуби, щоб не розтулити рота, бо мені не вірилось, що Вулф справді міркує. Над чим би він мав оце сушити голову?
Збігло цілих дві хвилини. Три. Нарешті я вирішив, що Вулф просто мене інтригує. Я сів на стілець і гучно кашлянув. Вулф ураз розплющив очі, глянув на мене й випростався.
Я підсунув свій стілець ближче й сказав:
— Усе гаразд. Нас чекають опівдні. Так що виїздити треба о пів на одинадцяту.
— Ви не поїдете, — буркнув Вулф. — Я подзвонив Сеулові. Він прийде о дев'ятій.
— А-а, розумію. Ви хочете, щоб я лишився вдома на той випадок, якщо Регг пришле сюди своїх хлопців сповідатися!
— Я хочу, щоб ви розшукали Френка Оделла.
— О господи! То ось чиє ім'я ви так старанно вимовляли пошепки із заплющеними очима!
— Ні. — Вулф повернув голову: — Трохи гучніше, Фріце! — Потім знов до мене: — Вчора після ленчу я сказав, що ви мене переконали, нібито довести причетність до вбивства агентів ФБР — марний клопіт. Беру свої слова назад. Ми повинні повести справу так, щоб жодна з трьох версій не залишилась другорядною. Ось ці версії. Перша: вбивство вчинило ФБР. Друга: ФБР не вчиняло вбивства. І третя: забути про ФБР і залишити вбивство нерозкритим. Нас більше влаштовує друга версія, ось чому ми повинні розшукувати Френка Оделла. Та якщо нас примусять узятися за першу версію або за третю, ми опинимось у становищі, перебуваючи в якому нам ніколи не виконати своїх зобов'язань перед клієнтом.