— Але ж ви не брали ніяких зобов'язань, крім двох: почати розслідування і зробити все від вас залежне!
— Ви знову вживаєте не ті займенники!
— Гаразд, нехай буде «ми» і «нас».
— Це вже краще. Отже, все від нас залежне. А це — найбільше зобов'язання для чоловіка, який має почуття власної гідності. І цього почуття в обох нас аж надто багато. Очевидне одне. Байдужо, які обставини примусять нас ухвалити те чи інше рішення, але містер Регг повинен поні рити чи принаймні запідозрити, що Морріса Елтхауза вбив хтось із його людей. Поки що на гадку мені не спадає жоден хід, який привів би його до цього. А ви маєте пропозиції?
— Ні. Він або вірить у це, або ні. Десять проти одного, що вірить.
— Кінець кінцем шанси у нас є. Мені треба з вами порадитись щодо завтрашньої зустрічі з містером Х'юїттом. Розмова в нас буде довга, а в мене пересохло в горлі. Фріце!
Ніякої відповіді. Я обернувся. Фріц, сидячи на стільці, спав і, мабуть, хропів, але через телевізор ми нічого не чули. Я запропонував перейти до кабінету і для одміни ввімкнути музику. Вулф погодився, і ми розбудили Фріца, подякували за гостинність і побажали йому на добраніч. По дорозі до кабінету я прихопив на кухні пиво для Вулфа й молоко для себе. Коли я ввійшов до кабінету, Вулф уже ввімкнув радіоприймач і сидів за столом. Оскільки розмова мала бути довга, я підставив жовтий стілець ближче до Вулфа. Він палив собі пива, а я надпив молоко й промовив:
— Я забув сказати, що не спитав у Х'юїтта про «Десять аристологів». Але ж ви однаково завтра побачитеся з ним і спитаєте самі. То яка там у нас програма?
Вулф почав говорити.
Вже давно минула північ, коли Вулф пішов до ліфта, а я — по простирадла, ковдру та подушки, щоб провести другу ніч на кушетці в кабінеті.
У телефонному довіднику п'яти районів Нью-Йорка було понад сто Оделлів, але Френка не значилося жодного. Я вже мав ці відомості, коли сидів у п'ятницю о пів на десяту ранку за своїм столом і міркував, як діяти далі. Звертатися до Вулфа через таку дрібницю, звичайно, не варто було, до того ж його немає дома. Рівно о дев'ятій з'явився Саул Пензер, і Вулф, замість піднятися нагору в оранжерею, зійшов униз, одяг своє важке пальто та касторовий крисатий капелюх, поквапливо вийшов услід за Саулом на вулицю і сів до нашого «герона». Вулф, звісно, знав, що коли ввімкнути на повну потужність опалення, то в машині буде як у вусі, і все ж одяг тепле пальто, бо не довіряв ніяким пристроям, складнішим за тачку. Він, певно, боявся б якоїсь халепи у глухих і диких нетрях Лонг-Айленда, навіть якби за кермом сидів я.
Я мусив напружити всю силу волі, щоб зосередитись на Френкові Оделлу. Звернення до його особи могло виявитись усього-на-всього сліпим пострілом у темряву, зробленим з наказу Вулфа тільки через те, що з трьох версій він вибрав другу. А мені хотілося думати про Лонг-Айленд. Я добре знав: Вулф уміє користатися з обставин. Та ніколи ще мені не доводилось бути свідком такого хитромудрого плану, як той, що для його здійснення Вулф вирішив залучити Льюїса Х'юїтта. Ось чого мене так тягло туди, до Лонг-Айленда. В такому ділі геній потрібен, як у двигуні свічка, що дає іскру. Але хтось же та має подивитись і за тим, чи ке тече радіатор і чи не спущені шини! Якби не Саул Пензер, я б таки наполіг на своєму й поїхав з Вулфом. Проте Вулф викликав Саула, а Саул — єдина людина, якій би я довірив свої обов'язки, якби, скажімо, зламав ногу.
Отож я примусив себе думати про Френка Оделла. Найпростіше було б подзвонити у відділ амністій нью-йоркської поліції і запитати, чи нема його прізвища у списках людей, звільнених достроково. Тільки ж, певна річ, не по нашому телефону. Коли ФБР довідається, що ми тратимо час і гроші на Оделла, про якого нам розповів Квейл, вони там одразу зметикують: все це не просто так, виходить, Вулф підозрює Оделла в причетності до вбивства Елтхауза. А цього не можна допускати в жодному разі.
І я вирішив діяти напевно. Якщо котрийсь із фебеерівців прочитає ці рядки й дійде висновку, що я надто високої думки про його контору, то це означатиме, що він просто не знає багатьох своїх, сказати б, «домашніх» таємниць, Я, правда, теж знаю не все, однак мені відомо досить-таки чимало.
Я зазирнув на кухню, попередив Фріца, що йду з дому, одягнув у передпокої пальто й канедюх і, відімкнувши двері, ступив на Десяту авеню. В гаражі я попросив у Тома Халлорана дозволу скористатися телефоном і подзвонив у редакцію «Газетт» Лону Коуену. Лон був чоловік обережний і не став розпитувати, як у нас посуваються справи з місіс Бранер та ФБР. Він тільки поцікавився, чи я не знаю, де він може роздобути пляшку доброго коньяку.