— Цими днями я сам пришлю тобі пляшечку, — відповів я. — Якщо ти, звісно, заробиш. Почати можна сьогодні ж. Років два тому одного чоловіка на ім'я Френк Оделл посадили за шахрайство. Можливо, він добре поводився, йому скоротили термін, і тепер він на волі. А я, бач, узявся зараз за добродійну діяльність і хочу якнайшвидше знайти Оделла й перевиховати його. Мене можеш застати — і що скоріше, то краще, — дзвонячи по цьому телефону. — Я назвав номер. — І ще одне: цю свою нову діяльність я тримаю у таємниці, тож нікому про неї не згадуй.
Лон сказав, що години йому досить, і я пішов до гаража подивитись машини. Щороку Вулф купляє новий автомобіль, гадаючи, ніби цим зменшує ризик нещасливого випадку, — що насправді зовсім не так, — а вибір моделі полишає на мене. Мені вже був упав в око «роллс-ройс», але ж викидати через рік таку машину — просто злочин!… Однак цього дня я не побачив у гаражі нічого такого, на що варто було б поміняти наш «герон». Ми з Томом саме розмовляли про панель приладів «Лінкольна» 1965 року випуску, коли пролунав дзвінок і я підійшов до телефону. Це був Лон. З моїм завданням він упорався. Френка Оделла звільнили умовно торік, у серпні, взагалі ж його ув'язнення триватиме до кінця лютого. Живе в Бронксі — Ламонт-авеню, будинок 2553, працює у філії Дріскольського орендного агентства — Гран Конкур-стріт, 4018. Наприкінці Лон додав, що, як на нього, найкращий спосіб почати добродійну діяльність — це допомогти йому, коли він програє в покер, а я порадив йому краще грати в підкидного.
Я вирішив не брати таксі, а піти в метро, — звичайно, не задля того, щоб заощадити гроші нашої клієнтки. Просто пора вже було щось робити з моїми «хвостами». Минуло два дні й дві ночі, відколи ФБР, як можна було припустити, зацікавилось нами, і двадцять п'ять годин відтоді, як воно звернулося до Пераццо з вимогою позбавити нас ліцензій, а я й досі не бачив за собою непроханих супутників. Певно, я або легко від них одривався, або просто їх не помічав. Тепер я вирішив звернути на них увагу, але ж не простуючи пішки по вулиці! Доїхавши поїздом метро до станції біля Центрального вокзалу, я пересів на експрес, який ішов у бік житлових кварталів міста.
Коли у вас закралася підозра, що в метро за вами стежать, і ви хочете виявити шпига, починайте пробиратися вздовж вагона, а на кожній станції підходьте ближче до дверей, щоб в останню мить вискочити на платформу. В години пік робити це досить важко, але тепер було вже пів на одинадцяту ранку, до того ж я їхав у бік житлових кварталів.
Я помітив його вже на третій зупинці, точніше сказати, не його, а їх. Шпигів було двоє. Один — кремезний здоровило, що мало не діставав головою до штанги у вагоні, з темними вилупкуватими очима, яких він ніби не знав куди подіти, а другий нагадував кіноактора Грегорі Пека, якщо не брати до уваги невеличких каплуватих вух. Гра, дідько б її вхопив, полягала в тому, щоб їх викрити, а вони про це щоб і не знали, і коли я вийшов на станції біля Сто шістдесят восьмої вулиці, то був майже певен, що виграв. Я простував тротуаром з таким виглядом, немов тих двох для мене зовсім не існує.
Позбутися «хвоста» на нью-йоркських вулицях, коли ви не заплішений дурень і знаєте, що за вами стежать, — суща дрібниця. Існує тисячі способів, і той, кого переслідують, вибирає один з них залежно від часу й місця. Я неквапом плівся по Тремонт-авеню, позираючи коли-не-коли на свій годинник та номери будинків, аж поки не вздрів вільного таксі. Коли воно було вже ярдів за тридцять від мене, я прошмигнув між машинами, що стояли край тротуару, зупинив таксі, вскочив у нього, причинив дверцята, кинув водієві: «Женіть щодуху!» — і ще встиг загледіти «Грегорі Пека», який тільки очі витріщив, коли ми промчали повз нього. Другий шпиг стояв на протилежному боці вулиці. Ми проїхали сім кварталів і спинилися аж перед червоним світлом на перехресті. Сказати правду, я таки глянув назад. Потім назвав водієві номер будинку на Гран Конкур, спалахнуло зелене світло, і ми рушили далі.
На горішніх поверхах цього житлового будинку містилися контори кількох різних орендних філій, але одна з них — певна річ, та, що відала здачею в оренду приміщень, — була на першому поверсі. Я ввійшов. Контора займала невеличку кімнату — всього три столи та шафа з теками. Найближче до дверей сиділа вродлива молода жінка з копицею волосся на голові, якого вистачило б на всіх чотирьох бітлів. Коли вона, всміхнувшись до мене, спитала, чим може прислужитися, голова мені мало не запаморочилась і довелося спочатку перевести подих. Ні, подумав я, такі жінки в робочий час повинні сидіти вдома. Я відповів, що хотів би бачити містера Оделла, і вона кивнула своєю чарівною голівкою в глибину кімнати.