За кавою я повернувся до розмови про Сару Дакос, але перед цим дещо підрахував. Якщо Вулф виїде від Х'юїтта о четвертій годині, то вдома буде десь о пів на шосту. Але ж він може виїхати й пізніше, скажімо, о п'ятій, і прибуде о пів на сьому, а тоді йому ще забагнеться відпочити після небезпечної, як на нього, нічної поїздки, коли мимо пролітають тисячі шалених машин… Одне слово, звільниться він уже після вечері. Отож коли П'єр налив кави й вийшов, я промовив до місіс Бранер:
— Містер Вулф захоче, звісно, побалакати з міс Дакос. Може, та й справді, як ви сказали, нічого не знає, але він повинен сам у цьому переконатись. Ви б її не попросили, щоб вона прийшла сюди о дев'ятій вечора? До цієї кімнати. Вдома, у нашому кабінеті, можливо, стоять потайні мікрофони.
— Але ж я вам сказала: то були просто жіночі теревені! Я відповів, що вона, може, й має рацію, але Вулф — чоловік дивакуватий і взяв собі за звичку діставати потрібні йому відомості від людей, які люблять просто плескати язиком. Отож коли місіс Бранер допила каву, ми пішли з нею до кімнати Фелікса в глибині будинку, й вона подзвонила звідти міс Дакос і про все домовилась.
Я провів місіс Бранер на вулицю, посадив у машину, вернувся нагору й випив іще чашку кави. Вулфові я вирішив не дзвонити, поки не буду певен, що вони там скінчили ленч. Я сидів, обмірковуючи бесіду з місіс Бранер, і спіткнувся тільки на одному: я не поцікавився, чи чула міс Дакос розмову Морріса Елтхауза та Френка Оделла з місіс Бранер у її кабінеті. Звичайно, про це нам може сказати і Capa Дакос, але з'ясовувати такі деталі Вулф покладає на мене, і я мусив це зробити. Наскільки обгрунтовано припущення, що саме міс Дакос повідомила поліцію про тих трьох чоловіків? Анінаскільки, хіба що вона могла вигадати це для поліції чи для місіс Бранер. З вікна будинку шістдесят три їй годі було побачити, як вони підійшли до машини за рогом, надто ж розгледіти номер машини. Та якщо дівчина їх усе ж таки бачила, ми дістанемо підтвердження першої версії — що Елтхауза вбили агенти ФБР, але не другої, яка влаштовує нас більше. То й що? Адже для планів Вулфа це теж щось би та заважило.
Мені пригадалось, як учора, прогулюючись по Вашінгтон-сквер, я відзначив про себе, що Арбор-стріт лежить у Вілліджі й Сара Дакос теж живе у Вілліджі. Тепер це могло бути чимось більшим, ніж випадковий збіг обставин. Це могло бути причиною і наслідком.
О третій годині я зайшов до кімнати Фелікса і набрав номер Льюїса Х'юїтта. В цьому шикарному ресторані й телефон, певно, якийсь не такий, бо минуло добрих чотири хвилини, перше ніж я почув голос Вулфа:
— Алло, Арчі?
— І так, і ні, — сказав я. — Та все ж більше так, аніж ні. Я в Рустермана. Ми тут з місіс Бранер саме пообідали. Якщо ви приїдете сюди до пів на сьому, я встигну доповісти про все ще до вечері. Ми зможемо тут і повечеряти, бо одна особа прийде сюди о дев'ятій дещо обговорити.
— Їхати до ресторану?
— Атож, сер.
— У Рустермана? Чому не в кабінеті?
— Тут буде краще. Якщо, звісно, ви не хочете, щоб одна чарівна дівчина години зо дві розмовляла з вами при ввімкненому радіоприймачу та ще й замалим не сидячи у вас на колінах!
— Яка ще дівчина?
— Сара Дакос, секретарка місіс Бранер. Я все поясню, коли ви приїдете.
— Якщо я приїду. Чудово! — І Вулф поклав трубку.
Я набрав добре знайомий номер і сказав Фріцові, що ми вечерятимемо в Рустермана, а відбивні котлети з оленини в маринаді нехай залишить на завтра. Потім я знайшов у довіднику телефон місіс Елтхауз і подзвонив їй, та коли вона взяла трубку, я передумав розмовляти з нею по телефону. Я тільки хотів запитати, чи по траплялось їй чути, щоб син згадував дівчину на ім'я Сара Дакос. Але ж мені треба було якось згаяти ще цілих три години часу, і я міг з таким самим успіхом прогулятись. Отож я спитав місіс Елтхауз, чи вона не проти прийняти мене десь о пів на п'яту, і жінка дала згоду. Виходячи з ресторану, я сказав Феліксові, що ми з Вулфом ще прийдемо до нього вечеряти.
Я сидів у кабінеті з глухими стінами, випроставши ноги й розглядаючи носаки своїх черевиків, уже вдесяте перебираючи в голові обставини цієї заплутаної справи, коли за двадцять до сьомої Фелікс розчинив двері й з'явився Вулф. Знаючи, що в такий час внизу у Фелікса відвідувачів найбільше, я відразу його нагнав, узяв у Вулфа пальто, почепив на вішалку й висловив сподівання, що поїздка в нього була цікава.