— Я скажу їй тільки те, що буде потрібно для справи. — Вулф узяв чашку, надпив каву, поставив чашку і глянув на мене. — Арчі?
— Всього одне чи двоє невеличких запитань. — Я перевів погляд на Сару Дакос, і вона подивилась на мене. Коли карі очі дивляться просто на вас, вони здаються ще темнішими. — Поліцейські, звісно, цікавились, коли ви бачилися з Елтхаузом востаннє. Коли це було?
— За три дні до… до тієї п'ятниці. У вівторок уранці. Ми випадково зустрілися в під'їзді й побалакали хвилини зо дві. Про те, про се.
— Він розповідав вам, що готує статтю про ФБР?
— Ні. Про свою роботу він ніколи зі мною не розмовляв.
— Коли ви востаннє з ним обідали чи, може, вечеряли?
— Напевно не пам'ятаю. Приблизно за місяць перед тим, як це сталося. Десь у жовтні. Ми разом вечеряли.
— У ресторані?
— Так. В одному недорогому німецькому.
— Ви коли-небудь бачилися з міс Меріан Хінклі?
— Меріан Хінклі? Ні.
— А з чоловіком на ім'я Вінсент Ярмек?
— Ні.
— З Тімоті Квейлом?
— Ні.
— Елтхауз коли-небудь згадував при вас ці імена?
— Не пам'ятаю. Може, й згадував.
Я звів брови і глянув на Вулфа. Він з півхвилини дивився на Сару Дакос, гмукнув і нарешті сказав дівчині, що навряд чи її розповідь нам знадобиться, отож вони, либонь, марно згаяли вечір. Ще не доказав він цих слів, як я встав, узяв її пальто і, коли й вона підвелася, допоміг їй одягтися. Вулф лишився сидіти в кріслі. Він узагалі рідко встає, коли вітається чи прощається жінка; може, в нього й щодо цього є своє правило, однак справжньої причини такої його поведінки я ніколи не знав. Міс Дакос попросила мене не завдавати собі клопоту й не проводжати її вниз. Однак я, бажаючи показати, що не всі приватні детективи так погано виховані, пішов провести дівчину на вулицю. На тротуарі, поки швейцар підкликав таксі, вона сперлась на мою руку й сказала, що буде нам дуже вдячна, коли ми не розповімо місіс Бранер про її признання, і я поплескав Сару по плечу. Цей жест може означати що завгодно — від вибачення до обіцянки, і тільки той, хто плескає, знає, що саме має на увазі.
Коли я знов піднявся до кімнати нагорі, Вулф так само сидів у кріслі, склавши руки на животі й переплівши пальці. Я причинив за собою двері, повернувся до нього, і він пробурмотів:
— Вона бреше?
— Ну звичайно, — відповів я і сів.
— Чого ви, хай вам чорт, такі певні?
— Ну гаразд, — промовив я, — щоб не тягти кота за хвіст, скажемо навпростець: на гарненьких жіночках я розуміюсь, а ви — пі, бо й не намагаєтесь цього робити — таке, зрештою, ваше правило. Та навіть вам слід усвідомлювати, що не така вона дурненька, аби торочити місіс Бранер всю оту нісенітницю про агентів ФБР лише задля одного: вона, бачте, подумала, нібито її господині буде приємно про це чути! Я взагалі маю сумнів, чи справді вона така простачка. Однак дівчина сказала про це місіс Бранер, отже, мала для цього свої причини. Ні, вона не просто стала розводитися про те, як вони там ходять. Так, вона мала поважну — тільки сам бог знає яку — причину говорити про це. Ось одне припущення з десяти можливих: коли Сара Дакос підійшла до своїх дверей і почула нагорі стук і грюк, то піднялася на поверх вище, стала прислухатися під дверима Елтхауза й про щось важливе довідалась. Мені це не до вподоби. Бо коли так було, то чого вона не розповіла про це поліції? Мені здається, вона щось знає, але не хоче пробовкатись. Наприклад, що Елтхауз працював на ФБР. Він…
— Звідки вона про це знає?
— О, їхні взаємини зайшли досить далеко і стали інтимними. Те, що вона сказала, — найпростіша для всіх жінок брехня, вони повторюють її ось уже десять тисяч років. Адже це вельми зручно: обоє жили в одному будинку, він жінок не цурався, а вона ж не якась там стара відьма. Морріс сам їй про все розповів. Сказав навіть, що фебеерівці можуть непрохано прийти до нього, коли його не буде вдома. Того ж вона й…
— Піднялась нагору подивитися, чи він удома?
— Авжеж. По тому, як переконалася, що ті троє пішли. Але квартира була замкнена, ключа вона не мала, а на стук чи дзвінки ніхто не озивався. В кожнім разі, я тільки відповідаю на ваше запитання, чи міс Дакос бреше. Так, вона бреше.
— Тоді ми повинні знати правду. Добудьте її!
Цього й слід було сподіватися. Вулф, звичайно, не думає, що я піду з дівчиною до «Фламінго», кілька годин з нею потанцюю і до кінця вечора знатиму про всі її найглибші таємниці. Одначе він вдає, нібито на це сподівається, і гадає, що цим заохочує мене докладати ще більших старань.
— Треба поміркувати, — відповів я. — Поміркую про це пізніше — на кушетці. Ви не проти змінити тему розмови? Вчора ввечері ви запитали, чи не можу я придумати якогось ходу, що примусив би Peггa повірити, нібито Елтхауза вбив хтось із його людей. Я відповів, що не можу. Але я таки придумав. Вони відкрито стежать за Сарою Дакос, отож тепер знають, що вона приходила сюди, і майже певні, що тут були й ви. Відомо їм і те, що живе дівчина на Арбор-стріт, шістдесят три, але вони не здогадуються, що вона чула чи бачила тієї ночі. Тому їм і невтямки, що Capa нам розповіла, але вони припустять, що мова йшла про ту ніч. Це має нам допомогти.