— Може, й так. Отже, все гаразд.
— Отож-бо. Якщо ми візьмемо таксі, поїдемо додому до Кремера й посидимо годинку в нього, вони впевняться, що ми довідалися від Сари Дакос щось гаряченьке про те нерозкрите вбивство. Це напевно нам допоможе.
Вулф похитав головою:
— Ви дали містерові Кремеру наше слово честі.
— Воно поширюється тільки на нашу з ним минулу зустріч і розмову. Ми їдемо до нього ось чого: намагаючись щось з'ясувати про ФБР, ми зацікавилися самим Моррісом Елтхаузом, який працював на них і був убитий, а Сара Дакос дещо розповіла нам про вбивство, і, як нам здається, про це варто знати й Кремерові. Отож наше слово честі залишається твердим, як криця.
— Котра година?
Я подивився на годинник:
— За три хвилини десята.
— Містер Кремер уже, мабуть, ліг спати, а в нас немає для нього нічого путнього.
— Чого ж, у біса, немає?! У нас є одна людина, яка має підстави вважати, що то були агенти ФБР, але свої відомості та людина приховує. Це буде легка здобич для Кремера.
— Ні. Це наша здобич. Міс Дакос ми віддамо містерові Кремеру тільки після того, як вона не буде нам потрібна. — Вулф посунув назад крісло. — Добудьте правду від неї. Завтра ж. Я стомився. Ми їдемо додому, і — спати!
В суботу о десятій тридцять п'ять ранку я відімкнув ключем вхідні двері будинку номер шістдесят три на Арбор-стріт, піднявся дерев'яними сходами на третій поверх, потім скористався другим ключем і ввійшов до квартири, яка належала Моррісові Елтхаузу.
Я вирішив добути правду від Сари Дакос власним шляхом. Щиро кажучи, цей шлях був кружний, а надто як узяти до уваги те, що часу залишалося обмаль. Але так було простіше домогтися наслідків, ніж запрошуючи дівчину на цілий вечір танцювати до «Фламінго». Те, що часу в нас було обмаль, підтверджувало і повідомлення на двадцять восьмій сторінці вранішньої газети, яку я проглядав за сніданком на кухні. Під заголовком «Триматимуть на щастя кулаки?» писалося таке:
«Члени «Десяти аристологів», одного нью-йоркського клубу гурманів з обмеженим доступом, як видно, не вірять тому, що історії повторюються. Льюїс Х'юїтт, капіталіст, людина вищого світу, знавець орхідей і гурман, у четвер, 14 січня, влаштовує у себе вдома в Норт-Коуві, Лонг-Айленд, прийом для членів клубу. Меню складає Hipo Вулф, знаменитий приватний детектив. Страви готуватиме кухар містера Вулфа Фріц Бреннер. Містер Вулф і Арчі
Гудвін, його довірений помічник, запрошені на вечерю як гості.
Ця звістка викликає згадку про випадок за вечерею в домі корабельного магната Бенджамена Шрайвера. Це сталося 1 квітня 1958 року. Страви готував також містер Бреннер, а містер Вулф і містер Гудвін теж були гістьми. Один із десяти гурманів — Вінсент Пайл, глава маклерської фірми з Уолл-стріту, помер від отруєння миш'яком, знайденим у першій страві, яку йому подав Керол Енпіс, визнаний згодом винним у вбивстві.
Вчора репортер «Тайму», пригадавши цей випадок, зателефонував містерові Х'юїтту і поцікавився, чи ніхто з «Десяти аристологів» (слово «аристологія» означає «наука про їжу») не відмовився приїхати на прийом. Містер Х'юїтт відповів, що ні. А коли репортер спитав, чи не сидітиме містер Х'юїтт, тримаючи на щастя кулаки, містер Х'юїтт заявив: «Як же я триматиму кулаки на щастя? Адже тоді я не зможу орудувати ножем та виделкою!» Це буде, звичайно, чудова вечеря!»
Щодо цього дня — четверга, чотирнадцятого січня — у нас із Вулфом дійшло до вельми бурхливої суперечки. Це було в четвер увечері. Я стояв на тому, щоб у газеті певної дати не вказувати, а тільки повідомити десь так: «У цьому місяці, одного з вечорів…» Але Вулф заявив, що Х'юїтт, обдзвонюючи своїх колег — членів клубу, однаково муситиме назвати їм день зустрічі. Я заперечив — мовляв, ну то й що, Х'юїтт може їм сказати, що точної дати ще не визначено, все залежить від того, коли Фріцові пришлють із Франції літаком якісь делікатеси. Адже гурмани люблять всілякі витребеньки, доставлені літаком із самої Франції! Однак Вулф затявся, а тепер у нас зв'язані руки й ноги. Залишилось усього п'ять днів.