Місіс Елтхауз відповіла, що я — дуже «загадкова людина», однак заперечувати не стала. А мені закортіло їй сказати, що я думаю про літніх жінок, але потім передумав — для цього ми з нею ще мало знайомі. Я набрав інший помер, попросив жіпку, яка взяла трубку — її звали Мімі, — покликати міс Роуен і за хвилю почув знайомий голос:
— Ленч через десять хвилин. Приходь.
— Знаєш, ти занадто молода для мене. Я дійшов висновку, що жінки до п'ятдесяти років… Відгадай, які вони?
— Які? Нудні — ось найкраще для цього слово!
— По-твоєму, найкраще саме це слово? Гаразд, про одну з них я подумаю і відповім тобі сьогодні ввечері. Мушу тебе про щось попередити й про щось запитати. Попередження: опівночі я мушу бути вдома. Я, бач, ночую тепер у кабінеті і… Я тобі все поясню, коли прийду.
— Господи боже, він що — пустив пожильців у твою кімнату?
— По суті, так. На одну ніч. Але годі про це. Почекай хвилинку. — Я переклав трубку в праву руку, а лівою дістав з кишені фотокартку. — Тут у мене один віршик. Послухай. — Я проникливо прочитав у трубку ті чотири рядки й спитав: — Ти знаєш цей вірш?
— Звичайно. І ти знаєш.
— Ні, я не знаю, хоч він і здається мені знайомим.
— Ще б пак! Звідки ти його читаєш?
— Розкажу іншим разом. То що це таке?
— Це перероблені чотири останні рядки другої строфи оди «До грецької урни» Дяюна Кітса. Взагалі непогано придумано, тільки кому це збрело в голову передражнювати Кітса?! Ескамільйо, ти досить непоганий детектив, танцюєш, як бог, у тебе чимало інших видатних чеснот, але інтелектуалом ти ніколи не будеш. Приходь, почитаєш мені вголос Кітса.
Я відповів, що вона таки зануда, почепив трубку, сховав до кишені фотокартку і, вийшовши з будки, вже вп'яте за останні п'ять годин сів у таксі. Дарма. Наша клієнтка но збідніє.
Була за п'ять хвилин друга, коли я скинув у передпокої пальто й капелюх, підійшов до дверей їдальні, сказав Вулфові, який сидів за столом, що, здається, піде сніг, і рушив на кухню. Спізнившись на обід чи вечерю, я ніколи не сідаю до столу разом з Вулфом. Ми вмовилися, що коли один уже смакує пирогом чи повидлом, то другому не варто поспішати з м'ясом або рибою — це буде погано для його травлення. Фріц поклав на столик, за яким я снідаю, ніж та виделку, приніс те, що лишилося від голубої риби, і я поцікавивсь, як у нього справи з меню на вечірку в четвер.
— Я про це не розмовляв, — відповів Фріц. — Тепер я взагалі ні про що не розмовляю, Арчі. Перед ленчем він просидів у моїй кімнаті понад годину, бесідуючи зі мною при гучно ввімкненому телевізорі. Якщо це так небезпечно, то я взагалі не розтулятиму рота.
Я сказав Фріцові, що скоро вже все уладнається, а він зняв догори руку й промовив по-французькому:
— О боже, боже!
Поївши, я пішов до кабінету. Вулф стояв біля глобуса й, насупивши брови, покручував його. Чоловік, котрий подарував Вулфові цей глобус — найбільший з тих, що мені взагалі випадало бачити, — навіть не здогадувався, яку послугу йому зробить. Щоразу, коли обставини дуже ускладнювались і Вулфові хотілося втекти світ за очі, він підходив до глобуса й вибирав,» куди б його дременути. Сміх, та й Годі!
Коли я ввійшов, Вулф запитав, чи є новини. Я кивнув головою, він сів за стіл, а я, ввімкнувши приймач, поставив жовтий стілець ближче до його крісла і про все доповів. Це зайняло небагато часу, бо ніяких розмов переказувати не треба було, я розповідав тільки про події. Про дзвінок до Лілі Роуен я не згадав — це була суто приватна справа.
Вулф двічі прочитав рядки на звороті фотокартки і повернув її мені, зауваживши, що в міс Дакос непогано чуття ритму.
— Я ж вам казав: вона не така дурна, — відповів я. — Досить вправно перелицювала останні чотири рядки другої строфи оди «До грецької урни» Джона Кітса.
Вулф прижмурив очі й глянув на мене:
— Звідки це ви, сто чортів, знаєте? Невже читали Кітса?
Я знизав плечима.
— Ще в дитинстві, коли жив в Огайо. Ви ж бо знаєте: у мене чіпка пам'ять. Я нею не хвалюся, але ось цим можу похвалитися. — І я поплескав долонею по фотокартці. — Тепер нам зрозуміло, чого вона брехала. Вона вплутана в це діло. Можливо, не дуже серйозно. Може, вона просто не хотіла признатися, що була з ним у близьких стосунках. Таких близьких, що він навіть розповів їй про ФБР. А може, вона замішана, й дуже серйозно. «Як палко юнку цілуєш ти…» Або: «Тобі повік її любить…» Але він заявив, що збирається одружитись на іншій, і вона застрелила його — може, навіть з його ж таки револьвера. Це друга версія, яка поки що влаштовує нас більше. Але вивести міс Дакос на чисту воду буде нелегко, особливо коли їй пощастить донести, що вона була на тій лекції. А з'ясувати, коли вона звідти пішла, — дуже важко. Може, вона взагалі там і не була, а провела вечір на Арбор-стріт, шістдесят три, зі своїм «коханцем сміливим» і застрелила його перед тим, як з'явилися фебеерівці. Вас така версія приваблює?