— Як припущення — так.
— Тоді мені треба взятися за ту лекцію. Міс Дакос може мати безперечне алібі. Як твердить Кремер, фебеерівці пішли десь об одинадцятій і, певна річ, обшукали квартиру — байдуже, вбили Елтхауза вони чи не вони. Матеріали, які він зібрав, фебеерівці прихопили з собою. Отже, вони з'явилися туди не пізніше десятої тридцяти чи навіть десятої сорока. Якщо Елтхауза застрелила Сара Дакос, то вона встигла вийти з квартири до їхнього приїзду. Нова школи на Дванадцятій вулиці. Якщо хто-небудь бачив там Сару десь о десятій двадцять чи навіть тридцять п'ять, під неї не підкопаєшся. Я почну розпитувати.
— Ні.
— Ні?
— Ні. Якщо ФБР про це дізнається — чи то вистежать вас, чи то ви самі десь схибите, — воно одразу збагне, що ми серйозно допускаємо причетність до вбивства Сари Дакос, і це матиме для нас катастрофічні наслідки. Нам слід підтримувати в них думку, нібито ми певні, що Морріса Елтхауза застрелив один із співробітників Федерального бюро розслідувань і тепер лише збираємо докази. В противному разі всі наші приготування до четверга нічого не дадуть. Щоб забезпечити свої фланги, нам треба було переконатися, що міс Дакос збрехала, і ви це довели. Так, вона збрехала. Чудово. І збрехала вона для того, щоб приховати свої інтимні взаємини з Елтхаузом і не компрометувати себе. Це нас влаштовує. А в чому полягає її причетність до справи — тільки в інтимних взаєминах, яких дівчині не хочеться відкривати, чи в безпосередньому вбивстві Елтхауза, — це для нас великого значення не має.
— Кремер буде радий довідатися про це. Адже це він навів нас на слід. Я побачуся з Кремером і втішу його.
— Пхе! Коли завершимо справу, на яку нас найняли, втішимо самих себе — ось тоді й згадаємо про свої зобов'язання перед Кремером. І якщо ми вирішимо, що це не коштуватиме нам особливих зусиль, ми назвемо йому вбивцю. Коли ним виявиться не агент ФБР, як гадає й сподівається Кремер, він нам не подякує, але й ми не муситимемо перед ним вибачатися.
— Виходить, до четверга про вбивство забудемо?
— Так.
— Чудово. Сьогодні й завтра агентства не працюють, отже, до понеділка Х'юїтт не почне добирати людей. Сьогодні ввечері я буду у «Фламінго» — це про всяк випадок, наприклад, якщо подзвонить Х'юїтт і скаже, нібито побачив, що справа виявилась занадто марудною і нам слід пошукати когось іншого. А назавтра міс Роуен запросила гостей на суботній ленч із танцями, і після всього я ще залишуся помогти їй витрусити попільнички. Ви маєте які-небудь доручення для мене на сьогодні?
— Вимкніть радіо, — буркнув Вулф.
Я не знав спокою цілих чотири дні — від суботи, коли пополудні Вулф сказав, що ми повинні забути про вбивство, і до ранку в середу, коли я вирішив зробити дещо на власний розсуд.
Мене тривожили дві проблеми. Перша: якщо здогад про Сару Дакос чи її причетність підтвердиться, то я, виходить, забрав з місця злочину і переховую у себе важливий речовий доказ. Поліцейські, звичайно, теж намагалися знайти якісь сліди, бачили, певна річ, ту фотокартку, але не звернули уваги. Щоправда, ключі від квартири я одержав від місіс Елтхауз, однак це була моя єдина законна дія.
Друга проблема тривожила мене ще дужче. Кремер зберіг — принаймні поки що — нам із Вулфом ліцензії, запросив мене, Арчі Гудвіна, на розмову, приніс пакет молока й кінець кінцем розв'язав язика, забалакавши про вбивство. Я не проти пограти з поліцією в хованки — часом нам цього навіть хочеться й ми так і робимо, — але тепер усе склалося інакше. Я особисто був перед Кремером у боргу.
Ось чому я не знав спокою. Та була ще одна обставина, і вона тривожила мене найдужче, — той спектакль, який готував Вулф. Це було иайкарколомніше з усього, що він узагалі коли-небудь вигадував. Надто багато чого — якщо не все! — в його задумі не підлягало нашому контролю. Коли я, приміром, у понеділок увечері подзвонив по телефону-автомату Х'юїттові і спитав, як посуваються справи, той відповів, нібито все йде чудово, він уже знайшов у якомусь агентстві одного актора, а в іншому — другого, і обидва вони приїдуть до нього у вівторок увечері. Тоді я поцікавився, чи Х'юїтт певен, що той, котрий гратиме мене, вміє водити машину і чи має посвідчення. Х'юїтт сказав, що забув про це запитати, але ж нині, мовляв, водити машину вміють усі. А це ж було надзвичайно важливо, і Х'юїтт про те знав. Він пообіцяв перепитати про це негайно — номер домашнього телефону актора Х'юїтт мав. Щодо інших деталей у нього було все гаразд.