Вулф випростався.
— Так, мадам, — сказав він, — є. Я не можу вставити розуму дурневі. Хоч і пробував це зробити. Іншого випадку я не пригадую. Тепер ви розумієте, чому я так наполягав, щоб ви прийшли? У підписаному вами листі є такі слова: «… якщо ви досягнете бажаних для мене наслідків…» Ви задоволені?
— Звичайно! Це неймовірно!
— Мені самому в це трохи важко повірити. Прошу, сідайте. Я повинен вам дещо пояснити.
— Я теж так гадаю. — Місіс Бранер підійшла до червоного шкіряного крісла й сіла.
Саул узяв собі жовтий стілець, а я сів за свій стіл.
— В яку це пастку ви їх заманили? — спитала місіс Бранер.
Вулф похитав головою:
— Про це потім. Містер Гудвін розповість вам усе докладно, коли вам і йому це буде зручно. Я хочу поговорити з вами не про те, що вже зроблено, а про те, що тепер іще слід зробити. Ви — мій клієнт, і я маю оберігати вас від неприємностей. Наскільки ви обережні?
Місіс Бранер насупила брови.
— Чому ви про це питаєте?
— Спершу дайте відповідь на моє запитання. Наскільки ви обережні? Чи можна вам довірити таємницю?
— Можна.
Вулф повернув голову до мене:
— А ви, Арчі?
Хай йому грець! І треба ж йому ще й мене збивати з пантелику! А що, як я знову зміню свою думку й вирішу з нею одружитись?
— Можна, — кинув я. — Якщо тільки ви маєте на увазі те, про що я думаю.
— Звичайно, те, — кивнув головою Вулф і звернувся до місіс Бранер: — Я хочу вберегти вас від однієї неприємності, а саме: поліція, певно, візьме вашу секретарку в вашій конторі, — може, навіть при вас, — на допит у зв'язку з убивством, яке вона, мабуть, сама й учинила.
Щойно Вулф збив з пантелику Perra, а тепер просто ошелешив клієнтку. Ні, рота вона не роззявила, місіс Бранер тільки втупилася у Вулфа. Мову їй відібрало.
— Я сказав, «мабуть», — провадив Вулф, — хоча це майже не викликає сумніву. Жертвою став Морріс Елтхауз. Містер Гудвін докладно розповість вам і про це, але після того, як обставини проясняться остаточно. Я б не казав вам поки що нічого, але ви — мій клієнт і маєте право на мій захист. Я хочу дати вам одну пораду.
— Я не вірю, — нарешті озвалася місіс Бранер. — Я хочу знати всі деталі негайно!
— Ви їх не взнаєте! — різко кинув Вулф. — У мене був напружений тиждень, ні вдень ні вночі я не знав спокою. Якщо ви наполягатимете на своєму, я просто піду з кабінету, а ви підете з цього будинку, і вам доведеться тоді розпитувати про все в міс Дакос. Це її насторожить, і вона втече, а коли поліція її розшукає й заарештує, у них знайдуться запитання і до вас — запитання коректні, однак їх буде багато. Ви цього хочете?
— Ні.
— Тоді я дам вам пораду. — Вулф глянув на годинник. Було п'ять хвилин на першу. — О котрій годині міс Дакос іде на ленч?
— Як коли. Вона їсть у буфеті при фірмі звичайно десь о першій..
— В такому разі містер Пензер поїде зараз із вами. Скажете міс Дакос, що надумали відремонтувати свій кабінет — перефарбувати стіни, потинькувати їх місцями чи ще щось таке, — і до кінця тижня вона не буде вам потрібна. А містер Пензер сьогодні ж почне готувати кімнату до ремонту. Вашу секретарку цими днями, певно, візьмуть під варту, але це станеться не у вашій конторі. Я не хочу, щоб убивцю заарештовували в будинку мого клієнта. А ви?
— Ні.
— Та й навряд чи вам приємно буде сидіти в кабінеті з секретаркою, чекаючи, що ось-ось з'явиться поліція і забере її.
— Так…
— Тоді можете мені подякувати — коли вам буде зручно, — за те, що я вас попередив. Я розумію, у вас зараз нема для цього гумору. Можна містерові Пензеру поїхати в машині з вами, чи нехай їде окремо? Ви могли б обговорити з ним усе по дорозі. Він чоловік не дурний.
Місіс Бранер глянула на мене, потім перевела погляд знов на Вулфа.
— Чи не міг би поїхати зі мною містер Гудвін?
Останньої фрази Саул уже не чув. Я не змінив свого наміру щодо одруження, і хоч взагалі волію розважати жінку сам, сьогодні про неї хай уже подбає Саул.
— Ні, — відповів Вулф, — містер Гудвін має роботу.
Бідолашній жінці не залишилось нічого іншого, як згодитись на Саула. Той приніс із вітальні хутро і допоміг їй вдягтися. Сказати по правді, мою душу краяли муки ревнощів. Коли обоє приїдуть на Сімдесят четверту вулицю, місіс Бранер по-справжньому оцінить Саула. Я не хотів нав'язуватись і не пішов проводжати їх до передпокою.
Двері за ними причинилися. Вулф підвів голову й промовив:
— Скажіть же що-небудь!
— Сто чортів у печінку! — відповів я. — Вам цього досить? Один мій знайомий, Бірнбаум, вживав цих слів на доказ того, що він не забобонний. Сто чортів у печінку!