— Гаразд.
— От і добре.
— Наш телефон поки що підслуховується. Ви б не могли побачитися до ленчу з містером Кремером?
— Краще після ленчу. Кремер матиме тоді кращий настрій. Щоб одержати ордер, йому потрібно буде з годину чи десь близько години.
— Чудово! Але не… Чого тобі, Фреде?
У дверях стояв Фред Деркін.
— Вони хочуть поснідати! — промовив він.
Кабінет старшого поліцейського інспектора з відділу вбивств Південного району міста на Двадцятій західній вулиці був хоч і не зовсім занедбаний, проте вигляд мав досить-таки непривабливий. Лінолеум на підлозі вичовганий, письмовий стіл давно просив лаку, а щодо вікон, то я взагалі ніколи не бачив їх по-справжньому чистими. Стільці, крім того, на якому сидів сам Кремер, були прості й тверді, зате зі справжнього дерева. Коли о двадцять п'ятій хвилині на третю я примостився на одному з них, господар кабінету відразу накинувся на мене:
— Я ж вас просив не дзвонити й не приходити!
Я кивнув головою:
— Але тепер усе з'ясувалося, і я вирішив прийти. Містер Вулф…
— Що з'ясувалося?
— Він заробив ті сто тисяч ще й гонорар.
— Дідька рогатого він заробив! Хіба Вулф узяв їх не для того, щоб здихатись місіс Бранер?
— Для того. Сто чортів у печінку! Але ми не виконали вашого розпорядження. Ми…
— Я не давав ніякого розпорядження!
— Ну гаразд. Ми взнали, що Морріса Елтхауза застрелили не агенти ФБР. Ми підозрюємо, хто це зробив, і, гадаємо, зможемо викрити вбивцю. Я не маю наміру розповідати вам про те, як ми загнали на слизьке ФБР. Не того я сюди прийшов. Колись, як матимете час, містер Вулф із задоволенням про все вам розповість. Ви теж дістанете задоволення. Цього разу він довго цілився, як ніколи довго, і таки влучив. Та я прийшов побалакати про вбивство.
— Ну-ну, балакайте!
Я дістав з нагрудної кишені фотокартку і простяг Кремерові.
— Навряд чи ви бачили її раніше, — промовив я. — Але один чи й кілька людей з ваших цю фотокартку бачили. Вона лежала в комоді у спальні Елтхауза. Ключі від квартири мені дала його мати, тож не пробуйте звинуватити мене в тому, нібито я незаконно проник до приватного житла. Погляньте на зворот.
Кремер повернув фотокартку другим боком і прочитав нірш.
— Це чотири перероблені рядки з другої строфи оди «До грецької урни» Джона Кітса, — провадив я. — Переінакшено досить непогано. І написано рукою міс Дакос, секретарки місіс Бранер. Дівчина живе на Арбор-стріт, будинок шістдесят три, другий поверх, якраз під квартирою Елтхауза. У місіс Бранер я дістав зразки її почерку і пересвідчився, що написала таки вона. Ось ці зразки. — Я дістав з кишені два аркушики й простяг їх Кремерові. — Між іншим, Сара Дакос бачила, як з будинку виходили три фебеерівці. Зі свого вікна. Не забудьте про це, коли будете її допитувати.
— Допитувати?! За що? За оце? — Він постукав пальцем по фотокартці.
— Ні. Я прийшов сюди, по суті, запропонувати вам побитися в заклад. Ставлю п'ятдесят проти одного, що коли ви візьмете ордер на обшук і добре потрусите її квартиру, то не пошкодуєте. І чим швидше ви це зробите, тим краще. — Я підвівся. — Поки що в мене все. Ми…
— Чорта з два все! — Його червоне кругле обличчя стало ще червонішим. — Сядьте! Я допитаю вас. Що ми знайдемо, і куди ви його сховали?
— Нічого я не сховав. Послухайте, Кремере. Ви ж бо знаєте: маючи справу зі мною, ви маєте справу з містером Вулфом. Знаєте й те, що я завжди додержуюсь інструкцій. На сьогодні я сказав вам усе. Більше ні слова. Хоч би скільки ви тут зі мною лаялись — усе це буде марно згаяний час. Добийтесь ордера на обшук квартири, скористайтесь ним, і якщо ви нічого не знайдете, містер Вулф залюбки побалакає з вами!
— Ні, спершу я побалакаю з вами! Ви залишитесь тут!
— Хіба що ви мене заарештуєте. — Я вже починав гніватись. — Ради бога, чого вам іще від мене треба? Ви товчетеся на цьому вбивстві вже трохи не два місяці! А в нас на нього пішов усього тиждень!
Я повернувся й рушив до дверей. Можна було майже не сумніватися: якщо мене не зупинить сам Кремер, то це зроблять унизу, коли я вийду з ліфта. Але черговий біля дверей, який знав мене в обличчя, лише кивнув мені головою — щоправда, не вельми привітно, однак досить-таки по-людському. Затримуватись я не став.
Я доїхав до Шостої авеню і повернув додому. В старому цегляному будинку все було гаразд. Ешлі Джервіс та Дейл Кірбі вже оклигали з похмілля, їх добре нагодували, дали кожному по тисячі доларів, і вони пішли. Фред і Оррі за два робочі дні, якщо не рахувати ночей, дістали по три сотні доларів — значно більше, ніж звичайно, і теж поїхали. Саул готувався в кабінеті місіс Бранер чи то фарбувати, чи то тинькувати стіни — що йому більше припаде до душі. Вулф, певно, читав книжку — звичайно, не «ФБР, якого піхто не знає», адже тепер він їх знав, принаймні трьох із них, а о четвертій годині підніметься нагору в свою оранжерею — знов за заведеним розпорядком. Після обіду я ніколи не відпочиваю, навіть коли не досплю вночі, отож міг піти на прогулянку. Так я й зробив.