Запитання: А що ж на те хазяїн?
Відповідь: Він усе заперечував.
Запитання: А що ви про це думаєте?
Відповідь: Я? А до чого тут я?
Запитання: У вас, як і в хазяйки, теж виникли підозри?
Відповідь: Ніяких підозр хазяйка не мала. Просто їй здавалося, що дівчина надто вже козириста, ну, а ви ж самі знаєте, люди не з каменю.
Запитання: Надто козириста? Та ще й дуже гарненька, еге ж?
Відповідь: Як на мене, так собі. А що козириста — то це те слово.
Запитання: Отже, козириста, тобто, метка, моторна, коротше, грайлива. Ви це мали на увазі?
Відповідь: Авжеж.
Запитання: А як її звати, цю дівчину?
Відповідь: Не знаю. — Згодом на це запитання служниця відповідала по-різному: — Я її не знаю, не бачила ні разу, хоча ні, якось бачила, але навіть обличчя не пам'ятаю.
Допит тривав від 14.30 до 19.15, і за цей час служниця раптом згадала не лише ім'я, а й вулицю, номер будинку, імена, вік усіх родичів до п'ятого коліна і ще силу-силенну подробиць про козир-дівку.
Рівно о 19.30 дівуля поставилася перед поліцейським комісаром, а її батько залишився чекати біля воріт казарми. А о 21.00 до хати дівулі заявилася її майбутня свекруха разом з двома подружками, повернула золотий браслет-годинник, брелок на ключі, краватку і дванадцять листів, зажадавши теж негайного повернення обручки, браслета, шлюбної фати і дванадцяти листів. Швидко впоравшися з прикрою церемонією, що ставила хрест на заручинах, екс-свекруха зауважила глумливо:
— Пошукайте собі іншого бовдура, — тим визнавши, що син її не дуже тямовитий, оскільки обрав своєю судженою ту, яка гуляла з аптекарем.
Ця заява вирвала з грудей дівулиної матері обурений лемент і страшенно розлютила родичів, які одразу позбігалися. Але перш ніж вони оговтались і накинулися на кривдницю, стара разом зі своїми двома приятельками втекла. Вискочивши надвір, вона голосно, щоб усі сусіди почули, зарепетувала:
— Лихо не без добра. І невже його не могли вбити раніше, ніж мій син посватав цю хвойду?
Вона натякала на долю аптекаря, якого, отже, вдруге за один день вшановано прощальною промовою.
Прочитавши купу рецептів і вислухавши свідчення лікаря, який писав ці рецепти, поліцейський комісар переконався, що часті візити дівулі до аптеки були викликані недугою її одинадцятирічного брата. Менінгіт остаточно підірвав здоров'я брата: він став заїкою, забудьком і розумово відсталим. Батько перебивався сезонною роботою, а мати господарювала вдома. Дівчині доводилося самій ходити і до лікаря по рецепти, і до аптеки. Тим паче, що в родині вона була найкмітливіша й найосвіченіша. Звісно, на допит викликали і дівулиного батька, і її колишнього нареченого: більше для годиться, щоб покінчити розслідування в цьому напрямку.
В невинності дівчини поліцейський комісар переконався, але їй ще залишалося переконати в цьому сім з половиною тисяч мешканців містечка, разом зі своїми родичами. А вони, як тільки поліцейський комісар відпустив її, для науки влаштували їй «темну».
Синьйора Тереза Спано, вдова Манно, довго розглядала чоловікові карточки, добираючи придатну для медальйона на надгробку, і весь цей час їй здавалося, ніби на його гарному і спокійному обличчі губи кривляться в ледь помітній посмішці, а очі дивляться холодно й глузливо. Дивної метаморфози аптекар Манно зазнав навіть у власному домі, де він прожив п'ятнадцять років і завжди вважався вірним чоловіком і добрим сім'янином. Підозри катували вдову навіть уві сні, їй ввижалося, ніби перед нею, як у дзеркалі, небіжчик відбивається голим, як хробак, безруким — як манекен. Уночі, раптово прокинувшись, синьйора підхоплювалася і знову робила допит чоловіковим фотографіям. Іноді він відповідав їй, як і належить покійникові, що вже по всьому і нічого тут не вдієш, а найчастіше він оживав у її уяві, робився цинічним і лукавим. Найдужче обурювалися її родичі, вони без кінця дорікали вдові, що вона так легковажно вискочила за Манно заміж, незважаючи на всі їхні протести свого часу. Аптекареві ж родичі, яким була чужа ця пишна жалоба, так само, як колись було чуже заможне, сите життя їхнього родича, перенесли його загибель як фатальну неминучість. Хай твоє становище змінилося і тобі здається, що ти доскочив багатства і щастя, і що ж: горе, ганьба і смерть спостигають тебе раніше, ніж інших.
Хоча ніяких слідів не було, окрім недопалка сигари, знайденого на місці злочину (як гадали, її викурив один з убивць, що сидів у засідці), кожен городянин зберігав про себе розгадку таємниці чи принаймні вірив, що знайшов ключа до її розкриття. Дібрав такого ключа і викладач Лаурана, ним було слово UNICUIQUE, яке він разом з іншими, на жаль, уже забутими словами розібрав проти світла на звороті листа. Учитель не знав, чи послухався вахмістр його поради пильно роздивитися зворотний бік листа і чи передали цього листа для всебічного вивчення до лабораторії криміналістики. Якщо так, то слово UNICUIQUE не могло не привернути уваги судових експертів. Але в глибині душі Лаурана не був певен, що зважать на його пораду, а як і зважать, то чи віддадуть належне цьому непрямому доказові. Сказати по щирості, це навіть лестило його марнославству, бо іншим не судилося розгадати такої очевидної таємниці чи, точніше, такої таємничої очевидності; щоб розплутати цей клубок, потрібен розум гострий і неупереджений.