— Та ні, вірю! І як на теперішні часи, навіть занадто в багато що.
Серед городян ходив анекдот, можливо, це навіть була правда, що якось під час служби божої, коли парох відчиняв дарохранильницю, ключ захряс у шпарці. Парох не втерпів і вилаявся:
— Що в ній — чорт, чи що, сидить?
Звісно, він мав на увазі замкову шпарку. Священик завжди квапився завершити месу, він вічно щось купував і перепродував на стороні: це було добре відомо всім.
— Пробачте, я не розумію… — почав був учитель.
— Чому я не скидаю цих риз? Треба вам сказати, що я надів їх не своєю волею. Можливо, ви знаєте цю історію? Мій дядько, парох цієї самої церкви, лихвар і багатій, залишив мені все своє добро, але з умовою, що я теж висвячуся. Мені було три роки, коли він помер. У десять років, при вступі до семінарії, я почував себе святим Людовіком, у двадцять два, після закінчення навчання, — живим образом сатани. Мені кортіло кинути все, але тоді б довелося позбутися спадщини, кинути напризволяще стару матір. Нині мені не дуже потрібна дядькова спадщина, мати вже померла. Я міг би розпрощатися з саном.
— А як же конкордат?
— Мені нічого не загрожує, якщо я покажу дядькового заповіта. Я став священиком з примусу, і мене розстригли б спокійно, із збереженням моїх громадянських прав. Та в тім-то й річ, що нині в цьому убранні я почуваюся зручно. Завдяки цьому поєднанню вигоди і цинізму я віднайшов рівновагу, цільність, повноту життя.
— А ви не боїтеся накликати на себе якоїсь халепи?.
— Аж ніяк. Якщо мене спробують займати, я вчиню такий скандал, що цим зацікавляться навіть кореспонденти «Правды». Та що там скандал — цілий каскад, фейєрверк скандалів!
Після такої милої розмови учитель Лаурана пішов од каноніка майже опівночі. Він розлучився з ним, сповнений симпатії до пароха церкви святої Анни. «Та в Сіцілії, а може, і в цілій Італії, — подумав він, — повнісінько таких от симпатичних людей, яким треба голови поскручувати».
Що ж до слова UNICUIQUE, то він дізнався, що воно не могло бути вирізане з газет, які приходили до парафії святої Анни. А це вже теж щось важило.
Три дні великої жалоби минули, і Лаурана подумав, що тепер уже не буде нетактовністю, коли він піде до превелебного каноніка Розелло і попросить у нього липневі 1 серпневі числа «Оссерваторе романо», в одному з яких ніби надрукована стаття про Мандзоні, конче потрібна йому для роботи. Канонік доводився дядьком дружині лікаря Рошо. Він дуже любив небогу, яка жила в нього аж до свого заміжжя. Великий каноніків будинок залишився спільною власністю численної родини. Двадцять років тому тут мешкали двоє його одружених братів зі своїми дітьми та ріднею, цілий клан з дванадцяти душ, і на чолі цього клану стояв сам канонік, тринадцятий мешканець дому. Смерть і численні шлюби забрали дев'ятеро душ, залишилося четверо: канонік, дві його невістки, небіж — ще неодружений адвокат Розелло.
Канонік був у ризниці: після служби скидав з себе ризи. Учителя він зустрів дуже привітно. Після десяти-хвилинного обміну милими речами мова зайшла про жорстоке вбивство, про доброту і шляхетність лікаря Рошо, про невтішне горе вдови.
— Моторошний злочин. І такий темний, загадковий, — сказав учитель.
— Ну, не такий уже загадковий, — заперечив канонік. Помовчавши, він сказав: — Бачте, бідолаха аптекар таки підгулював. Щоправда, про його походеньки не знав ніхто. Зауважте: спершу його попередили анонімкою, а потім убили — типовий спосіб помсти. А мій горопашний небіж пропав ні за цапову душу.
— Вам так здається?
— А які можуть бути сумніви? Адже грошових позовів аптекар не мав ні з ким. Це встановлено. Залишається любовний зв'язок. Чийсь батько, брат чи жених ображений у найкращих своїх почуттях ухвалює помститися. В сліпій люті він заодно вбиває й зовсім невинну людину.
— Можливо, й так, але я не зовсім цього певен.
— Не певні? Але певним, шановний учителю, можна бути лише в господі богу. Та ще в смерті. Звичайно, вичерпних доказів нема, але є факти, що підтверджують цю гадку. Перше: в листі аптекаря попередили, що він поплатиться смертю за свою провину, за яку саме, там не сказано, але анонімник думав, що аптекар, прочитавши листа, одразу згадає про свій лихий вчинок, хай навіть зроблений дуже давно. Отже, аптекарева провина або була така серйозна, що її з часом важко забути, або його вчинок мав місце в недавньому минулому і пов'язаний, сказати б, із поточними подіями. Друге: аптекар, як вам добре відомо, позаяк ви самі при цьому були, не захотів заявити в поліцію, а отже, він усе-таки побоювався, що розслідування викриє щось ганебне для його слави, не вельми сильно, але побоювався. Третє: не схоже, щоб родинне життя в аптекаревому будинку минало тихо і мирно…