При такій вдачі і способі життя Лаурана не мав приятелів. Багато знайомих, але жодного приятеля. Наприклад, з лікарем Рошо вони разом училися в гімназії та ліцеї, але так і не потоваришували, навіть коли з університетським дипломом потрапили на роботу до одного містечка. Вони бачилися в аптеці чи в клубі, базікали, згадували однокласників чи перипетії шкільного життя. Кілька разів, коли слабувала або нудила світом мати, учитель запрошував лікаря до себе додому. Рошо оглядав стару синьйору, виписував рецепти і звичайно залишався випити кави. Вони знову починали згадувати якогось викладача чи ліцеїста, про яких уже давно і слух запав. Гроші за візит Рошо ніколи не брав, проте щороку на різдво Лаурана дарував йому гарну книжку, бо Рошо був книголюб і новинки читав. Але щирої прихильності між ними так і не виникло, їх об'єднували лише спільні спогади і можливість побалакати про літературні та політичні події дуже докладно і в атмосфері взаєморозуміння. З іншими знайомими та сусідами і це було неможливо, адже всі мешканці містечка дотримуються крайніх правих поглядів, навіть ті, хто вважає себе соціалістом чи комуністом. Тим-то загибель Рошо стала ударом для вчителя, він зазнавав почуття порожнечі й болю, надто по тому, як побачив його труп. Смерть лягла на обличчя Рошо блідо-сірою маскою, яка поступово тужавіла в цьому спертому повітрі, в задушливому запахові прив'ялих квітів, воскових свічок і поту. Лице небіжчика повільно кам'яніло, а риси ніби зберігали тоскний подив і розпачливе бажання звільнитися від цієї кам'яної шкаралущі. Зате аптекаревому обличчю смерть надала урочистого й задумливого виразу, якого ніхто не помічав у нього за життя. Отож-бо буває не лише іронія долі, але й іронія смерті.
Все це разом узяте: загибель людини, з якою його пов'язувала радше не дружба, а давнє знайомство, смерть, побачена вперше з усіма її моторошними подробицями, хоча йому не раз доводилося бачити раніше смерть та небіжчиків, закриті і ніби навічно опечатані жалобною стрічкою двері аптеки, — все це вкинуло Лаурану в цілковитий розпач і прострацію, і він фізично відчував, як серце його то раптом завмирало, то починало калатати. Перебороти цю душевну тугу, принаймні так йому здавалось, допомогла гостра цікавість до того, які були мотиви злочину. Цікавість ця мала чисто абстрактний характер і зміцнювала його бажання розкрити згадані мотиви. Коротше, він ніби опинився в становищі того, хто почув у вітальні або в клубі головоломну задачу, яку задають одні кретини, і, що ще гірше, саме вони її і розв'язують. Причому він чудово усвідомлював, що це безглузда гра, марна трата часу, і все ж він почуває себе зобов'язаним розв'язати цю задачу і вперто сушить над нею голову. Проте йому навіть на думку не спало, що розв'язання задачі приведе, як це заведено говорити, винуватців на лаву підсудних, інакше кажучи, до торжества правосуддя. Лаурана був справжній громадянин, досить освічений, лояльний, прихильник законності. Але він з огидою відмовився б од усякої спроби розв'язати головоломку, якби знав, що відбирає хліб у поліції чи навіть мимоволі допомагає їй у розслідуванні.
В кожному разі цей стриманий, сором'язливий інтелігент, аж ніяк не сміливець, поклав собі піти ва-банк, та ще ввечері в клубі, коли там збирається мало не все містечко. Мова мовилася, як завжди, про злочин. І раптом Лаурана, звичайно мовчазний, бовкнув:
— Листа було складено із слів, вирізаних з «Оссерваторе романо».
Всі суперечки нараз стихли, запала розгублена мовчанка.
— Отакої! — озвався першим дон Луїджі Корвая.
Його вразило не відкриття нового доказу, а, скорше, нерозсудливість того, хто, заявивши про це, наражав себе на подвійний удар — поліції та злочинців. У містечку ще не траплялося такого прецеденту.
— Справді?.. Але, пробач, звідки ти дізнався? — запитав адвокат Розелло, двоюрідний брат дружини покійного Рошо.
— Я це зауважив, коли вахмістр карабінерів диктував аптекареві заяву до поліції. Якщо пам'ятаєте, я ввійшов до аптеки разом з ними.
— І ви сказали про це вахмістрові карабінерів? — поцікавився Пекорілла.
— Атож, я йому порадив добре вивчити листа. Він відповів, що так і зробить.
— А якщо не зробив, тоді що? — промовив дон Луїджі, полегшено і воднораз невдоволено від того, що відкриття виявилося не таким уже й небезпечним для Лаурани.
— Дивно, що вахмістр карабінерів нічого не сказав мені, — промовив Розелло.
— А може, цей доказ нічого не дав, — зауважив начальник пошти. — І, просяявши від раптового здогаду, додав: — Тим-то ви, виходить, і запитали у мене?..