— Ні, — відрізав Лаурана.
Нараз полковник у відставці Сальваджо, завжди готовий втрутитись, як тільки хтось починав висловлювати сумніви, підозри або критичні зауваження на адресу поліції, армії або карабінерів, велично підвівся і, звертаючись до Розелло, запитав:
— Поясніть мені, будь ласка, чому, власне, вахмістр мусив вам доповідати про ті чи інші докази?
— Як родичеві, тільки як родичеві однієї з жертв, — поквапився запевнити його Розелло.
— А-а, — протягнув полковник. Він уже був подумав, що Розелло, користуючись своїм політичним впливом, вимагає докладного звіту від вахмістра карабінерів. А проте, не зовсім задоволений відповіддю, знову наскочив на адвоката: — Повинен вам зауважити, що навіть родичеві вбитого вахмістр карабінерів не може повідомляти секретних даних незавершеного розслідування. Не може і не має права, а якщо він це зробить, то це буде серйозним порушенням, я кажу ще раз, серйозним порушенням службового обов'язку.
— Авжеж, авжеж, — сказав Розелло. — Але я думав — так, по-приятельському.
— У корпусу карабінерів нема приятелів, — підніс голос полковник.
— А у вахмістра карабінерів є, — не втримався Розелло.
— Вахмістри — це теж корпус, полковники — теж корпус і капрали — теж корпус…
Полковник увійшов у раж, голова у нього затрусилася. Члени клубу вже давно добре знали, що це симптом чергового нападу люті, яка нерідко охоплювала відставника.
Розелло підвівся, подав знак Лаурані, що хоче з ним побалакати, і вони обидва спустилися вниз.
— Старий дурень, — сказав він, як тільки вони вийшли надвір. — Ну то й що ти думаєш про цю історію з «Оссерваторе ромаио»?
Нічогісінько не сталося після його відвертого виступу тоді, в клубі. Особливого чогось він і не чекав: просто хотів перевірити, який ефект справлять його слова на кожного з присутніх. Одначе полковникове втручання звело все нанівець. Єдине, чого він домігся, то це кількох звірянь Розелло про перебіг слідства. Якби їх почув полковник Сальваджо, він би отетерів. Власне слідчі органи історичних успіхів не досягли, все зводилося до підозр про аптекареві таємні любощі.
Але навіть не доскочивши своєї мети, Лаурана підсвідомо відчував, що у завсідників клубу і надто у тих із них, хто зазирає вряди-годи до аптеки, можна дещо вивідати.
Одне йому було точно відомо: бажаючи бути першими і єдиними одвідувачами заповітного мисливського куточка, звичайно мисливці тримають у таємниці місце, куди вони збираються вирушити в день відкриття полювання. В містечку це давно стало традицією. Свою таємницю ревниво оберігали ті, хто збирався разом піти на полювання, в даному разі Манно та Рошо. Третьому вони повідомляли про леї дуже рідко, та й то під суворим секретом. Часто траплялося, що навмисно називали зовсім не те місце. Тому певним у тому, що його не послали фальшивим слідом, не міг бути ніхто, навіть якщо Манно і Рошо поділилися з ким-небудь своїми планами. Місце свого полювання Манно та Рошо могли назвати лише надійному, випробуваному приятелеві, та й то не зараженому мисливським азартом.
Супроводжуючи матір, яка вирушила провідати аптека-реву вдову та лікареву вдову, Лаурана поклав перевірити свої підозри. Він поставив обом одне й те саме запитання:
— Чи казав вам чоловік, де саме він збирається полювати першого дня?
— Ідучи, він сказав, що вони з Рошо, мабуть, вирушать під Канателло, — відповіла аптскарева вдова.
Лаурана подумки тут же зазначив слово «мабуть»: виходить, аптекар і в останню мить не побажав відкрити секрет навіть власній дружині.
— А він нічого не казав вам про листа?
— Ні, не казав нічого.
— Очевидно, він не хотів вас хвилювати марно.
— Атож, — сухо, хоча не без ущипливості, промовила вдова.
— А втім, він думав, що це жарт, як і всі ми думали.
— Гарний жарт, — зітхнула вдова. — Жарт, який коштував йому життя, а мені доброї слави.
— Так, йому він, на жаль, коштував життя… Але ви… До чого тут ви?
— Як до чого? Хіба ви не чули, які розпускають про нас сороміцькі поголоски?
— Дурні плітки, — сказала синьйора Лаурана. — Плітки, яким не може повірити жодна розсудлива людина, якщо вона має бога в животі… — Але оскільки сама вона бога в животі не мала, то все-таки не втрималася: — Виходить, ваш чоловік — царство йому небесне — ні разу не викликав у вас підозр?
. — Ні разу, синьйоро, ні разу… Мою служницю змусили заявити, ніби я влаштувала чоловікові сцену ревнощів через цю… Ну, через оцю бідолаху, яка часто приходила до аптеки по ліки. Але якби ви знали, до чого моя служниця затуркана і темна. На саму згадку про карабінерів вона починає труситися. Вони змусили її сказати все, що їм було потрібно… А всі ці Рошо, Розелло… Навіть така свята людина, як наш канонік… Усі вони запевняють, що лікаря, хай йому земля пером, занапастили пороки мого чоловіка. Ніби ми тут не знаємо одне одного, не знаємо, що робить і думає кожний, чи спекулює він, краде або… — Тут вона затулила рота долонею, ніби й так сказала зайве. Глибоко зітхнувши, вона додала єхидно: — Бідолашний лікар Рошо, в яку родину він потрапив.