— Але така людина, як Рошо, не могла стати шантажистом, це абсолютно виключено.
— Ну а як би ти сам роз'яснив його поводження?
— Не знаю, все це дуже дивно, майже неймовірно.
— Е, ні, так діло не піде. Тобі якось важко уявити, що він хотів когось вивести на чисту воду, тим паче ти не можеш здогадатися, кого саме і з якої причини! А ви ж щиро дружили між собою, ти його знав як облупленого. Це тобі не здається дивним?
— Не такі вже ми з ним були щирі друзі. А потім на вдачу він був потайливий, уникав щирувати. Тим-то ми з ним ніколи не торкалися особистого життя, а більше балакали про книжки і про політику.
— А про політику що він думав?
— Думав, що займатися політикою, незважаючи на моральні засади…
— Чистої води угодовство, — поробив депутат.
— Тоді я теж дещо угодовець.
— Справді?
— Це не перешкоджає мені голосувати за комуністичну партію.
— Молодець, — похвально озвався депутат.
— Але з великими ваганнями і сумнівами…
— А чому? — запитав депутат, кинувши на вчителя ущипливо-поблажливий погляд, який обіцяв одразу спростувати будь-які аргументи Лаурани.
— Облишмо цю розмову, все одно ти не переконаєш мене голосувати проти.
— Проти кого?
— Проти комуністичної партії.
— Отакої! — засміявся депутат. — Це було б навіть оригінально.
— Хтозна, — поважно відповів Лаурана і знов заговорив про Рошо, який, мабуть, теж голосував за комуністів, дарма що таївся з цим. Очевидно, з пошани до своїх родичів, точніше, родичів дружини, які ведуть активну політичну діяльність, особливо канонік.
— Канонік?
— Атож, канонік Розелло, дядько його дружини… Тому Рошо з пошани, а можливо, з побоювання родинних чвар волів за краще не уточнювати своїх політичних симпатій. Мушу тобі сказати, що останнім часом Рошо став особливо суворим і нетерпимим в оцінці людей і політики. Звичайно, урядової політики.
— Можливо, він проґавив якесь тепле місце або йому не дали заробити?
— Навряд… Бачиш, він був зовсім не такий, яким ти його собі уявляєш… Він любив своє ремесло, любив наше містечко, вечори в клубі чи в аптеці, полювання, собак. По-моєму, він дуже кохав дружину і шанував, як бога, доньку.
— Ну й що це доводить? Він достоту так само міг любити гроші чи бути марнославним…
— Грошей у нього кури не клювали. А марнославство було йому чуже. Та й потім, у того, хто добровільно вирішив назавжди залишитися в нашому містечку, не може бути ніякого марнославства.
— Словом, він поводився, як старосвітські провінційні лікарі, жив своїми коштами, лікував задурно і навіть залишив біднякам гроші на ліки?
— Десь так він і чинив. Але заробляв він добре і мав славу чудового лікаря не лише у нас, а й у всій окрузі, до нього на прийом завжди приходило чимало хворих. А потім, він мав славне ім'я, адже старий професор Рошо був відомий лікар. До речі, годилося б його провідати.
— Виходить, ти й справді гадаєш, що смерть Рошо пов'язана з його ворожнечею до невідомої впливової особи?
— Ні, я так не вважаю. Принаймні видимості для такої підозри немає. Рошо загинув тому, що необачно (кажу «необачно», бо він знав про погрозу) вирушив на полювання разом з аптекарем Манно. Такі факти.
— Бідолаха Рошо, — промовив депутат.
Старий професор Рошо, чия слава чудового окуліста живе й досі в західній Сіцілії, майже легендарна, вже понад двадцять років тому залишив кафедру і перестав практикувати. Йому вже перевалило за дев'яносто. За іронією долі, а може, для підтвердження легенди про людину, яка кинула виклик природі, повертаючи зір сліпим, і природа, з помсти її саму позбавила зору, професора Рошо на старість вразила майже цілковита сліпота. Він оселився в Палермо, у сина, який як очник, можливо, й не поступався старому професорові, але в багатьох склалася думка, що він усім завдячував батьковому авторитету.
Лаурана зателефонував до вельмишановного професора і попросив прийняти його в будь-який зручний для нього час. Служниця пішла доповісти про дзвінок хазяїнові. Старий сам підійшов до апарата і сказав учителеві, щоб той приходив негайно. Звісно, з одного короткого нагаду йому не пощастило одразу згадати давнього приятеля покійного сина, але в своїй безпросвітній самотині старий був радий кожному співрозмовникові.
Була п'ята година по обіді. Старий професор сидів у фотелі на терасі, обік стояв програвач, і відомий актор то гучним, то тремтячим задушевним голосом декламував тридцяту пісню «Пекла».