— Бачите, до чого я дожився? — сказав професор, подаючи йому руку. — Мушу слухати «Божественну комедію» в його виконанні. — Можна було подумати, що актор стояв поряд, а професор мав свої особисті причини глибоко його зневажати. — Я б волів за краще, щоб Данте мені читав дванадцятилітній онук, служниця або швейцар, але у них свої клопоти.
За парапетом тераси під подувами сироко білів Палермо.
— Гарний краєвид, — промовив старий професор і впевнено обвів рукою. — Он там Сан Днюванні дельї Ереміті, палаццо д'Орлеан, королівський палац. — Він усміхнувся. — Коли десять років тому ми оселилися в цьому будинку, я бачив дещо ліпше. Нині я бачу лише світло, та й то ніби далеке біле полум'я. На щастя, в Палермо світла багато. Але яка користь нагадувати про наші болячки… То ви доводилися приятелем моєму бідолашному синові?
— Атож, гімназійним і ліцеїстським, потім він вступив на медичний факультет, а я — на філологічний.
— На філологічний? То ви викладач?
— Так, викладаю мову та історію.
— Уявіть собі, я шкодую, що не став філологом. Нині я принаймні знав би напам'ять «Божественну комедію».
«Ну, це в нього бзик», — подумав Лаурана.
— Але ви в своєму житті зробили куди більше, ніж ті, хто читає і коментує «Божественну комедію».
— Ви думаєте, що моя робота була важливіша, ніж ваша?
— Ні. Але те, що роблю я, здатні робити тисячі, а ось вашим ремеслом можуть займатися одиниці — на цілому світі навряд чи набереться десятки два таких людей.
— Пусте, — сказав старий і ніби задрімав. Потім зненацька запитав: — А мій син, який він був останнім часом?
— Який був?
— Я хочу сказати, чи він нервувався, показував ознаки неспокою, стурбованості?
— Ні, я цього не помічав. Але вчора, розмовляючи з одним другом, який бачився з ним у Римі, я згадав, що він останнім часом справді трохи змінився. А чому ви про це запитуєте?
— Тому що і мені він видався не таким, як завжди… Пробачте, ви сказали, що якась людина зустрічалася з ним у Римі?
— Так, у Римі, тижнів за два, за три до нещастя.
— Дивно. А ця людина, не могла вона помилитися?
— Ні, вона не помиляється. Це теж наш однокласник, давній приятель. Нині він депутат парламенту, комуніст. Ваш син їздив до Рима спеціально, щоб зустрітися з ним.
— Зустрітися? Дивно, справді дивно… Навряд щоб мій син просив його про якусь послугу, хоча комуністи теж якоюсь мірою при владі. Але протекції куди легше добитися від тих, інших. — Він показав рукою на палаццо д'Орлеан, резиденцію районних зборів. — Адже ці інші були у сина просто-таки під боком, у власному домі. І наскільки мені відомо, люди досить впливові.
— Але він, власне, і не збирався просити про протекцію. Він хотів, щоб наш друг викрив на засіданні парламенту зловживання і махінації одного натабля.
— Мій син? — здивувався старий.
— Атож, я теж дуже здивований.
— Він і справді дуже змінився, — кинув старий професор, ніби міркуючи про себе. — Сильно змінився, я навіть забув, коли вперше помітив у ньому якусь утому, неприязнь до людей і навіть різкість думок, яка нагадувала мені його матір… Моя дружина походила з родини дрібних землевласників, яким у двадцять шостому — тридцятому роках довелося непереливки, перш ніж вони виплуталися з сітей, розставлених лихварями… Ні, дружина не вирізнялася любов'ю до ближнього… Краще сказати, просто не розуміла людей, і ніхто її цьому не навчив. А вже я й поготів… Але про що ми з вами розмовляли?
— Про вашого сина.
— А так, про сина… Він був не позбавлений розуму, але вражав якоюсь інертністю, недопитливістю. А ще він був з тої породи людей, яких звичайно називають простаками, очевидно, від своєї матері він успадкував міцну прив'язаність до землі, до сільського побуту. Атож, це він, мабуть, успадкував од неї, адже його дід, жінчин батько, як дикун, безвиїзно жив у селі, і дружина також… А син, здається, не відривався від книжок… Він був з тих, кого звичайно називають простаками, а проте це пекельно складні натури… Тому мені не сподобалося, що, одружившись, він потрапив до католицької родини. Католицьку, я кажу, так би мовити, фігурально, бо за ціле своє життя, а мені скоро стукне дев'яносто два, жодного разу не зустрічав тут щирого католика. Є люди, які на своєму віку і половинки проскури причастя не скуштували, але завжди ладні запустити руку до чужої кишені, штурхонути ногою мрущого, а здорового підстрелити з обріза. До речі, ви знаєте мою невістку, її родичів?