Лаурані здалося, що старий професор або щось утаює, або його мучить якесь невиразне похмуре передчуття.
— Ви думаєте про щось певне? — запитав він.
— Та ні, нічого певного. Я ж сказав, що думаю про живих. А ви?
— Мені важко вам зараз відповісти, — сказав Лаурана.
Запала мовчанка. Лаурана підвівся і почав прощатися.
Старий професор подав йому руку.
— Це непроста загадка, — промовив він.
І незрозуміло було, чи він мав на увазі вбивство сина, чи одвічну загадку буття.
Наприкінці вересня Лаурана повернувся до містечка. Нічого нового за цей час не сталося, як йому одразу повідомив адвокат Розелло в клубі, відкликавши його вбік, щоб не чув грізний полковник Сальваджо. Але зате Лаурана мав новини для Розелло, і він розповів адвокатові про зустріч з депутатом, про історію з паперами, які Рошо обіцяв доставити політикові, якщо той виступить з викриттям.
Розелло був вражений. Слухаючи розповідь учителя, він усе приказував: «Отакої!» А потім натужно почав згадувати бодай один натяк чи слово Рошо, які мали б дотичність до цієї неймовірної історії.
— Я гадав, тобі бодай щось про це відомо, — сказав Лаурана.
— Щось відомо? Та ти мене просто ошелешив!
— Можливо, його мовчанка пояснюється тим, що він повстав проти одного з твоїх однопартійців і боявся, що ти втрутишся і спробуєш його переконати, що він помиляється. Він був упертюх, але іноді легко піддавався чужому впливу. Якби ти довідався, то почав би тиснути на нього, вимагати примирення. Не міг же ти залишитися байдужим до погроз щодо одного з твоїх однопартійців, а, отже, і всієї партії в цілому.
— Коли йдеться про твого родича, доводиться іноді поступатися партійними інтересами. Аби він удався до мене, я б зробив усе, щоб йому допомогти.
— Але, мабуть, саме цього він і не хотів: тобі довелося б ризикувати твоїм становищем у партії задля справи, яка обходила його особисто. Адже він сказав, що це питання суто особисте і дуже делікатне.
— Особисте і делікатне? Ти певний, що він не назвав імен або якихось подробиць, які дозволили б з'ясувати, кого він мав на увазі?
— Ні, він нічого такого не казав.
— Тоді знаєш, що ми зробимо? Я зателефоную двоюрідній сестрі, і потім ми разом сходимо до неї. Дружині він, мабуть, бодай щось та сказав. Згода?
Вони рушили до телефону. Розелло подзвонив двоюрідній сестрі і передав їй, що вчитель Лаурана довідався геть-то неймовірні речі, що їх, можливо, вона одна могла б розтлумачити. Якщо вони їй не завадять так невчасно, то чи не можна їм прийти?
— Ну, ходімо, — сказав Розелло, поклавши трубку.
Вдова лікаря схвильовано пригортала руку до грудей, жадібна почути вчителеву розповідь. Вістка про чоловікову поїздку до Рима вразила її. Дивлячись на двоюрідного брата, вона сказала:
— Мабуть, це сталося, моли він за два-три тижні до загибелі заявив, що їде до Палермо. — Але про інше вона й гадки не мала. Так, певне, в останні місяці чоловік був чимось стурбований, став мовчазним і часто нарікав на головний біль.
— Його батькові, професорові Рошо, теж здалося, що останнього часу син дещо змінився.
— Ви бачили мого свекра?
— Цього страшного старигана, — додав Розелло.
— Авжеж, я провідав його… Він, звісно, не без дивацтв, але міркує цілком розважливо і, я б навіть сказав, нещадно…
— Він безбожник! — вигукнула синьйора. — А хіба людина без віри може бути інакшою?
— Я хотів сказати, що він нещадний у своїх присудах, що ж до віри, то, гадаю, в нього вона є.
— Нема, нема, — заперечив Розелло. — Він атеїст, та ще й заклятий, які навіть не каються на смертній постелі.
— Все-таки я маю сумнів, що він атеїст, — сказав Лаурана.
— Він завзятий антиклерикал, — додала синьйора Роню. — Якось ми утрьох, я, чоловік і дядько канонік вирушили його провідати. Ви б тільки почули, що казав мій свекор. Повірите, у мене мурашки по шкірі бігали. — І вона нажахано заламала гарні голі руки, ніби її ще й досі тіпала дрож.
— Що ж він казав?
— Таке, таке, що я не можу повторити, зроду не чула чогось подібного… А бідолашний дядько тільки стискав у руці своє маленьке срібне розп'яття і терпеливо правив йому про милосердя господнє, про любов…
— До речі, професор Рошо сказав мені, що канонік — славна людина.
— Воістину! — вигукнула синьйора.
— Дядько просто святий, — додав Розелло.
— Ні, цього не можна і не слід говорити. Смертні, — пояснила синьйора, — не можуть бути святими… Але дядько канонік наділений такою самою щирою щедрістю і великодушністю, як святі.