— Ваш чоловік, — сказав Лаурана, — зовні — викапаний батько. Та й думав він приблизно так само.
— Як цей старий безбожник?! Хай бог милує… Чоловік дуже шанував дядька каноніка і церкву. Щонеділі він ходив зі мною на обідню. Постався в п'ятницю. Жодного разу не засумнівався у вірі, зроду не дозволяв собі ніякого блюзнірства. Невже ви думаєте, що я, хоч би як його кохала, погодилася одружитися 8 ним, якби запідозрила, що він думає, як його батько?
— Сказати по щирості, — зауважив Розелло, — його важко було зрозуміти. Навіть ти, його дружина, мабуть, не могла б сказати напевне, що він думав про політику, про релігію.
— Він шанував церкву, — ухильно відповіла синьйора.
— Шанувати то шанував… Але тепер ти сама переконалася, що він був людиною замкнутою і своїми потаємними думками та намірами не ділився навіть з тобою.
— На жаль, це правда, — зітхнула синьйора. — А своєму батькові, йому він також нічого не відкрив? — звернулася вона до Лаурани.
— Анічогісінько.
— А депутатові він сказав, що йдеться про особисту і дуже делікатну справу?
— Атож.
— І обіцяв принести папери?
— Цілу течку.
— Послухай, — сказав Розелло сестрі, — чи не можна нам покопатися в його робочому столі, подивитися його папери?
— Я б хотіла, щоб усе залишилося недоторканим, як було за чоловікового життя. Мені самій не стало б духу копатися в його столі.
— Але це допомогло б усунути зайвий привід для безглуздих підозр і тривог. І потім, як знати? Якщо Рошо образили, я з пошани до його пам'яті, з любові до нього ладен сам продовжувати розшуки і докопатися до істини.
— Ти маєш рацію, — промовила синьйора і підвелася на рівні.
Ставна, високогруда і голорука, вона ширила круг себе пахощі, в яких досвідченіший і не такий палкий шанувальник жіночої краси зміг би відрізнити тонкий аромат парфумів від запаху поту. Вдова Рошо на мить постала перед учителем, ніби ожила Ніке Самофрікійська, котра піднімається луврськими сходами.
Синьйора Луїза привела їх до чоловікового кабінету, досить похмурої кімнати, або вона здавалася такою через те, що світло падало лише на письмовий стіл, залишаючи в затінку важкі, заставлені книжками шафи. На столі лежала розгорнута книжка.
— Саме її він читав останнього дня, — сказала синьйора Луїза.
Заклавши сторінку пальцем, Розелло згорнув книжку і прочитав уголос заголовок:
— «Листи до пані Зет». Що це за річ? — запитав він у Лаурани.
— Дуже цікава, одного поляка.
— Він читав запоєм, — сказала синьйора.
З подвоєною обережністю Розелло поклав розгорнуту книжку на попереднє місце.
— Оглянемо спочатку шухляди в столі, — сказав він. 1 висунув горішню скриньку.
Лаурана схилився над розгорнутою книжкою, і в очі йому впала така фраза: «Лише дія, що зачіпає правопорядок певної системи, спрямовує на людину різкий промінь закону». І, порившись у пам'яті, ніби проглянувши всю книжку, Лаурана згадав, про що йшлося і в якому контексті. Письменник говорив у цьому місці про Камю та його роман «Сторонній». «Правопорядок певної системи!» А в нас яка система? Була вона і чи буде колись? Бути «стороннім» у правоті чи у винності, а також у правоті і винності водночас — ось розкіш, дозволена, коли існує правопорядок певної системи. Якщо тільки не вважати системою право убивати безкарно, як убили бідолашного Рошо. Бо за такої системи людина скорше «стороння», коли вона виступає в ролі ката, а не засудженого, і скорше має рацію, якщо пускає в хід гільйотину, а не опиняється під ножем.
У пошуках узяла участь і синьйора Луїза. Вона нахилилася над спідньою скринькою в столі, її постать ніби вписувалася в стіжок світлотіні. Її перса викотилися, обличчя таємничо тонуло в темному водоспаді волосся. Охоплений раптовою жагою, Лаурана розгубив усі свої думки.
Синьйора засунула шухляду, легко, ніби в танці, випросталася.
— Нічого не знайшла, — сказала вона без усякого смутку, ніби копалася в скриньці лише на те, щоб зробити приємне двоюрідному братові.
— І в мене нічого, — сказав Розелло теж вельми спокійно і поклав на місце останню течку.
— Можливо, він мав особистий сейф у банку, — висловив припущення Лаурана.
— Я також про це подумав, — відповів Розелло. — Завтра спробую з'ясувати.
— Ні, навряд, він знав, що тут його книжки і папери не займатиме ніхто, навіть я… Він був акуратист, — промовила синьйора, всім своїм виглядом показуючи, що вона, на жаль, акуратністю не може похвалитися.
— Одне можна сказати певно, — заявив Розелло, — тут криється якась таємниця.