— Запевняю вас, — сказав священик, притуливши руку до серця.
Лаурана пам'ятав дуже добре: до самого дня, коли стався злочин, Рошо й Розелло віталися один з одним і розмовляли. Не те щоб у їхніх взаєминах відчувалася щира приязнь, яка буває між родичами або близькими приятелями, але Рошо з усіма, навіть із аптекарем Манно, своїм товаришем по полюванню, виявляв стриманість, яка збоку могла видатися холодністю, відчуженістю. В розмові він найчастіше просто обмежувався відповідями на запитання, і що більше було навколо нього людей, то глибше зосереджувався він у собі, замикався в мовчанці. Тільки з таким давнім приятелем, як Лаурана, коли вони були наодинці або сиділи осторонь від гурту, Рошо іноді трохи втягувався в розмову. Напевне, так само поводився він і з аптекарем, коли вони на цілий день вибиралися вдвох на полювання.
Його взаємини з кузеном дружини до останнього дня здавалися незмінними. Проте у завжди стриманій поведінці Рошо було б нелегко помітити якісь зміни. Хай там як, а ті двоє розмовляли між собою, і через те важко було припустити, що Рошо готував пастку для свого родича. В такому разі виходило, що небіжчик володів даром підступного і витонченого лукавства, досить, правда, поширеною в тих місцях рисою вдачі, коли людина вміє ретельно приховувати свою ворожість до ближнього, водночас дошкуляючи йому за допомогою найпідліших засобів. Але такого припущення Лаурана не хотів навіть розглядати.
Отож він опинився в глухому куті, і йому не лишалося іншої ради, як припинити своє розслідування, не думати про це більше. То була для нього мовби розвага на час канікул, і досить-таки безглузда, слід визнати. Та наближався новий навчальний рік, і Лаурана мав повернутись до незручного життя у вічних роз'їздах між домівкою і районним центром, бо його мати звикла жити в містечку, звикла до свого дому і рішуче відкидала пропозицію переселитися до району. І хоч у якомусь розумінні Лаурана був жертвою материної впертості, проте повертатися в містечко після уроків у школі, жити у великому старому будинку, де він народився, було для нього втіхою, від якої він нізащо не відмовився б.
Особливо він потерпав від незручного автобусного розкладу. Доводилося щоранку виїздити о сьомій і, прибувши через півгодини в районний центр, потім тинятися хвилин тридцять в учительській, іноді — в кав'ярні; по закінченні уроків він чекав автобуса до половини на другу і з'являвся додому аж о другій годині дня. З кожним роком таке життя ставало для нього дедалі обтяжливішим, адже з плином часу вік усе дужче дається людині взнаки.
Усі (крім матері) радили йому навчитись водити автомобіль і придбати собі машину, проте він не був схильний дослухатися до цих порад: його вік, його нерви, його неуважність, не кажучи вже про острах перед матір'ю, утримували Лаурану від такого вчинку. Але тієї осені, перед початком нового навчального року, він раптом почув себе стомленим і ледачим, йому й подумати було страшно про цілий рік автобусної тряски, і він зважився нарешті спробувати. Зрештою, якщо, на думку інструктора, він, сівши за кермо, з самого початку не виявить потрібних рефлексів, якщо його підводитиме неуважність, він одразу облишить свій намір і покірливо повернеться до колишнього, хоч і стомливого способу життя.
Це нічим не примітне рішення зіграло в житті Лаурани фатальну роль. Не те щоб йому вдалося цілком позбутися думок про смерть Рошо (й аптекаря), час від часу він до них усе-таки повертався: але зустріч, яка сталася, коли він підіймався сходами Палацу правосуддя — він прийшов туди взяти довідку про те, що не притягувався до судової відповідальності, без цього йому б не видали права на водіння автомобіля, — та зустріч раптово нагадала йому про ще одну умову нерозв'язаної задачі. Чиста випадковість, і вже вдруге, але цього разу вона несла в собі смертельний вирок долі.
Отож Лаураиа підіймався сходами Палацу правосуддя, відчуваючи той майже приємний лоскіт неусвідомленого страху, який опановує кожного італійця, коли той опиняється в лабіринтах державного закладу, а тим більше такого, де творять суд і розправу. І тут він побачив, що назустріч йому спускається Розелло, а з ним двоє якихось чоловіків. Одного з тих двох Лаурана впізнав одразу: то був депутат парламенту Абелло, що для своїх прихильників і членів своєї партії становив взірець високої моралі й ученості. Він не раз давав незаперечні докази своєї глибокої ерудованості, переконливо доводячи, що уже в трудах святого Августина, святого Фоми Аквінського, святого Ігнаціо і кожного святого, який будь-коли брав у свої руки перо або чиї думки зібрав і зберіг для нащадків той або той сучасник, марксизм був тріумфально розвінчаний. Депутат Абелло і сам мав славу великого фахівця у справі розвінчування всіляких помилкових доктрин.