— І як ви все-таки примудрилися зіткнутися з тим Рагана? — Старий знову засміявся, потім пояснив: — Я запитую вас про це з обережності, не від страху… А на ваше запитання я вже відповів.
— Отже, звуть його Рагана, і він злочинець.
— Достоту так. Один із тих недоторканних злочинців, яких у нас шанують і оберігають.
— Ви гадаєте, він і сьогодні недоторканний?
— Не знаю, може, рано чи пізно доберуться й до нього… Але річ у тім, любий друже, що ми живемо в Італії, благословенній країні, де провінційну мафію беруться викорінювати тільки тоді, коли приходить до влади мафія загальнодержавна… Щось подібне я вже спостерігав сорок років тому. А як відомо, кожна трагедія, яка повторюється протягом славної або нікчемної історії тієї або тієї країни, з кожним разом усе більше стає схожа на фарс. Проте я однаково відчуваю тривогу.
— Та ви про що? — майже сердито спитав Лаурана. — Сорок років тому, я згоден, велика мафія і справді намагалася розчавити малу… Але сьогодні — до чого тут сьогодні? Невже вам здається, що й сьогодні відбувається те саме?
— Не зовсім… Та послухайте-но, зараз я розповім замість притчі одну історію, яка вам, звичайно, відома… Велика промислова компанія вирішує спорудити велику греблю в густонаселеному районі. З десяток депутатів, стривожені застереженнями інженерів, просять, щоб греблю не будували, це небезпечно для розташованих нижче по річці сіл і містечок. Проте уряд дає дозвіл на спорудження греблі. Навіть пізніше, коли греблю вже збудовано і вона стає до ладу, звучать стривожені голоси, остерігаючи про небезпеку. Проте без наслідків. Наслідки підрахували згодом, коли скоїлося лихо, яке багато хто передбачав: дві тисячі загиблих… Дві тисячі людей. Це стільки, скільки різні Рагана, які тут у нас процвітають, не знищать і за десять років. І я міг би розповісти вам ще не одну таку притчу, хоч усі вони, зрештою, добре відомі вам.
— Ви мене не зовсім переконали. Та й, по щирості кажучи, ваші притчі ніби виправдовують мафію. Ви мовби не знаєте, який вона нагонить страх, як бояться її…
— Думаєте, жителі Лонгароне не відчували страху, дивлячись на ту греблю?
— Але це не одне й те саме. Я згоден, то справді була трагедія…
— І вона лишиться безкарною, як і більшість очевидних злочинів, таких типових для нашої країни.
— Але погодьтеся: якщо правосуддя зрештою таки добереться до цього вашого Рагана, до всіх інших Рагана, відомих нам і невідомих, добереться, попри заступництво, яким вони користуються, то в такому разі, я думаю, ми зробимо великий крок уперед, дуже важливий крок…
— Ви справді так думаєте? За тих умов, у яких ми живемо?
— Яких умов?
— Півмільйона емігрантів, тобто майже все трудове населення острова. Цілком занедбане сільське господарство.
Сірчані копальні закриті і скоро позакриваються також соляні. Хвалимося своєю нафтою, а її в нас хіба курям на сміх. Регіональні інститути займаються дурницями. Уряд дивиться крізь пальці на те, як ми варимось у власному соку. Ми йдемо на дно, друже, йдемо на дно… Наш корсарський корабель, який зветься Сіцілія, зі своїм гарним леопардом, що стоїть дибки на носі, з кольорами Гуттузо в розмаяних прапорах, зі своїми хоробрими борцями за волю, яких політики увінчали ореолом мучеників, зі своїми письменниками, чия творчість глибоко пов'язана із сучасністю, зі своїми Малаволья й Перколла, зі своїми судовиками-рогоносцями, зі своїми навіженцями, зі своїми вранішніми й нічними демонами, зі своїми апельсинами, зі своєю сіркою і своїми трупами в трюмі, цей корабель тоне, мій друже, тоне… А ви і я — я з навіженців, а ви, напевне, з тих, хто переймається сучасністю, — ми з вами, стоячи уже по коліна у воді, клопочемось якимось Рагана: чи то він уже дременув на берег слідом за своїм депутатом, чи залишився на борту серед смертників.
— Я з вами не згоден, — сказав Лаурана.
— Правду кажучи, я й сам із собою не згоден, — мовив дон Беніто.
— У якої істоти роги під землею? — уже з порога спитав Артуро Пекорілла.
Приходячи до клубу, молодий Пекорілла майже щовечора розповідав цілий фейєрверк свіжих анекдотів або каламбурів-загадок, які вичитував у календарях, у газетах або чув на виставах вар'єте в районному центрі. Проте коли в клубі був його батько, Артуро сидів сумний і якийсь аж пригнічений. Нотар Пекорілла вважав, що з синовою хворобою — нервове виснаження, на яке нарікав Артуро, виправдовуючи цим свої втечі з університету — вельми корисно бавити час у веселій компанії, проте зовсім не обов'язково грати роль блазня в такій компанії. Висновок, не підкріплений жодним лікарем, проте нотар твердо стояв на своєму, а хлопець із практичних міркувань мусив шанувати вимоги батька.