Того вечора нотар не прийшов до клубу, і тому юнак уже з порога вистрелив своєю загадкою-каламбуром про істоту, чиї роги сховані під землею.
Ті, хто був найближче обізнаний із тваринним світом, тобто мисливці, назвали оленя, козу. Інші вдарились у екзотику, згадавши буйвола, антилопу, рогату гадюку.
Юний Пекорілла дав товариству змогу перебрати всі ймовірні відгадки. Після того, тріумфуючи, оголосив правильну відповідь:
— Вдова.
Слухачі засміялись, як годиться в подібних випадках, а потім троє людей по черзі висловили кожен свою окрему думку.
Полковник Сальваджо підхопився на ноги і голосом, у якому клекотів притлумлений гнів, спитав:
— Це стосується і солдатської вдови, так?
— Ні в якому разі, — відповів хлопець, і полковник, заспокоєний, важко опустився в крісло.
— У вашому запитанні була лінгвістична неточність, — зауважив бухгалтер Піраніо. — Ви сказали «під землею» замість «у землі». Явний вплив іншої мови — іспанської, а може, неаполітанської.
— Ви помітили слушно, — сказав Артуро Пекорілла, якому не хотілося встрявати в суперечку, бо в нього уже крутився на язиці свіжісінький анекдот.
Зауваження дона Луїджі Корвайя було досить несподіваним і явно необережним.
— Цікаво, — замислено озвався він, — чи вдова Рошо знайде собі нового чоловіка?
— Хіба її роги теж у землі? — кинув молодий Пекорілла з притаманною йому неделікатністю.
— І чого ти завжди пхаєшся не в своє корито! — крикнув дон Луїджі, густо почервонівши.
Усвідомлення того, що він дав промашку, тільки роздмухало його гнів. Цей шмаркатий вискочень Пекорілла безжально підкреслив його помилку, і тепер вона кожному впала у вічі. І треба ж було йому дати привід для жартів у такій делікатній і небезпечній справі.
— У мене це вихопилося цілком машинально, — пояснив дон Луїджі. — Я почув слово «вдова», і мимоволі мені згадалася… А ти не маєш пошани ні до живих, ні до мертвих…
— Я пожартував, — сказав юнак. — Ви хіба не зрозуміли, що я жартую? Та хіба я собі дозволив би…
— Деякими речами не жартують. Якщо я тут, серед друзів, запитую себе вголос, що ж робитиме вдова нашого бідолашного Рошо, можна не сумніватись у моєму глибокому співчутті. До того ж усі ми тут знаємо про високі чесноти синьйори Луїзи…
— Звичайно…
— Про що мова…
Дочекавшись, поки згідливі вигуки стихли, дон Луїджі провадив:
— Синьйора Луїза, зрештою, така молода і, гляньмо правді у вічі, така гарна, аж мимоволі відчуваєш глибокий жаль на думку, що вона має на все життя замкнутися в своєму горі, в своїй жалобі…
— Авжеж, — зітхнув полковник Сальваджо, — жіночка на всі сто.
— Проте вам, на жаль, пізно думати… — почав Артуро Пекорілла, жалкуючи, що затер розмову про солдатську вдову і хапаючись тепер за іншу нагоду роздрочити полковника, висловивши сумнів щодо його чоловічої снаги.
— Мені пізно? — рикнув полковник, підбираючись у кріслі, наче пантера перед стрибком.
— Вам… — підтвердив юнак сумним голосом, безнадійно махнувши рукою.
Полковник схопився на ноги.
— Та я, щоб ти знав, у свої сімдесят два роки маю за правило принаймні раз у день…
— Полковнику, я вас не впізнаю! — суворо втрутився бухгалтер Піраніо. — Ви забуваєте про свою гідність, своє звання!
Піраніо цілком щиро вважав, що полковник не має права втрачати самовладання. Це лестило донові Сальваджо, і тому умовляння бухгалтера давали глибокий і негайний ефект.
— Ваша правда, — сказав полковник, — ваша правда. Та коли мене так підступно провокують…
— Не зважайте! — відрубав Піраніо.
Ця сцена повторювалася щодня. Отож кожному, хто хотів по-справжньому повтішатися дратівливістю полковника, треба було чекати, поки Піраніо піде з клубу.
Коли полковник сів, настала черга бухгалтера докинути й своє слово про вдову Рошо.
— Звичайно, вона молода й гарна. Проте не слід забувати, що в неї мала донька і, може, вона схоче цілком присвятити себе дитині.
— Що значить, присвятити себе дитині? — втрутився начальник пошти. — Коли є гроші, любий друже, без цього можна обійтися. Батько залишив дівчинці чимало. Тепер лишається влаштувати її в добрий коледж, і проблема присвятити себе її вихованню розв'язується сама собою.
— Цілком слушно, — підтвердив дон Луїджі.
— Але, — сказав Піраніо, — не все так просто, як здається на перший погляд. Хто захоче взяти вдову з малою дівчинкою, нехай вона й добре забезпечена матеріально? Будь-який чоловік тричі подумає, перше ніж одружитися з нею.