— Та невже? Ну от візьмімо нас — хто став би тричі думати в цьому разі? Може, ви?.. Та заради такої жінки кожен кинеться сторч головою, не подумавши навіть пів-разу! — сказав комендаторе Дзерілло.
— Ще б пак! — гримнув полковник.
Від цієї миті шанобливе ставлення до синьйори Рошо стрімко пішло на спад. Ішлося, звичайно, не про її чесноти, а про тіло. Її рідкісні чесноти, як і раніше, перебували на недосяжній височині, нічим не заплямлені, проте її голе тіло раз у раз виникало перед зором присутніх у всіх можливих ракурсах та ще й у побільшеному масштабі, наче на фотознімках, що їх так майстерно вміє виготовляти відомий фотограф Брандт. Полковник настільки забув про всяку шанобливість, що припав до груді синьйори Луїзи, як немовля, і потрібен був весь авторитет Піраніо та посилання на славне бойове минуле полковника, щоб відірвати його від тієї груді.
Лаурана не промовив і слова. Він завжди з цікавістю слухав балачки про жінок, що часто точилися в клубі. Провести вечір у цій компанії було для нього те саме, що прочитати книжку. Залежно від настрою співрозмовників це іноді нагадувало якусь новелу Піранделло, іноді — Бранкаті. Але частіше — соковиту прозу Бранкаті. Лаурана ходив до клубу постійно і знаходив тут відпочинок, такий необхідний йому після трудового дня.
Розмова про синьйору Рошо, одначе, була йому не зовсім приємна, вона тривожила його, будила в ньому суперечливі почуття. В душі він обурювався і водночас сидів мов зачарований. Не раз він уже збирався піти або висловити свій осуд. Проте щось утримувало його: він знаходив якусь гірку втіху в непристойному характері розмови, в лихослів'ї чоловіків, у невиразному болісному переживанні, схожому на ревнощі.
Коли вичерпалася еротична передмова, заговорили про «претендентів на престол» — так висловився комендаторе Дзерілло. Товариство почало розглядати й оцінювати шанси кожного з чоловіків віком від тридцяти до сорока років з доброю вдачею і з дипломом у кишені, неодружених і непоганих із себе, тобто тих, хто мав підстави успішно претендувати на ложе і на маєтність удови Рошо. В якийсь момент розмови хтось навіть, радше з бажання сказати комплімент, ніж із щирої переконаності, назвав ім'я Лаурани. Учитель густо почервонів і став розгублено відмагатися.
Дон Луїджі Корвайя поклав кінець суперечці.
— Не марнуйте зусиль на пошуки, — сказав він. — Коли синьйора Луїза надумає вийти заміж, гарний чоловік для неї є напохваті — і не треба далеко ходити.
— І хто він? — спитав полковник з такою погрозою в голосі, ніби вже наготував блискавку, якою мав спопелити зухвальця.
— А хто ж як не кузен сердешної вдови, наш добрий приятель Розелло.
Коли дон Луїджі говорив з єхидством, він ніколи не забував включити жертву в число своїх приятелів.
— Ота церковна миша? — сказав полковник і зневажливо плюнув, як завжди, несхибно влучивши в білу емальовану плювальницю не менш, як за три метри від себе.
— Він самий, — посміхнувся дон Луїджі, пишаючись своєю проникливістю, — він самий…
Дон Луїджі висловив думку, яка вже кілька днів непокоїла Лаурану. Вчитель дійшов висновку, що це єдиний імовірний мотив злочину. І ось дон Луїджі Корвайя подумав про те саме, керуючись іншими міркуваннями, — своєю любов'ю до пліток, до лихослів'я. Поза загальною картиною (або в картині, проте як деталь темна, нерозшифрована, суперечлива) лишався той факт, що Рошо через посередництво депутата-комуніста намагався таємно завдати удару Розелло. Тут могло бути одне з двох: або Рошо зловив синьйору Луїзу й кузена, як то пишуть у поліційних протоколах «на місці злочину шляхом подружньої зради», або Рошо мав тільки підозру, хай яку слушну, про те, що між Луїзою й Розелло існує любовна інтрига. У першому випадку його поведінку слід було визнати досить дивною. Чоловік ловить свою дружину на гарячому, спокійно повідомляє її коханцеві про свій намір занапастити його, відвертається і йде геть. Готуючи свою помсту, він підтримує зі своїм ворогом колишні стосунки, мов нічого й не сталося. Зате в другому випадку нелегко було пояснити факт, як Розелло довідався про те, що Рошо збирається помститись йому. Існувала й третя гіпотеза: Луїза, безневинна, була жертвою впертих переслідувань з боку свого кузена і сказала про це чоловікові або той довідався якось сам. Але в такому разі, певний, що дружина зберігає йому вірність, Рошо мав би тільки порвати взаємини із Розелло, та й по всьому. Небіжчик ставився до людських пристрастей з розумінням, з терпимістю, отож навряд чи перед лицем не такої вже непоправної кривди, власне, тільки спроби завдати йому кривду, він міг усерйоз думати про помсту.