Проте Лаурану водночас мучило прикре почуття, що він ніби зробився пеумиспнм співучасником злочину, що він покриває, нехай і мимовільно, Розелло та його найманого вбивцю. Якраз це почуття, хоч його душа й бунтувала, до краю сповнена огиди, спонукувало його змиритися з їх безкарністю, а також повернути їм ту певність у собі, яку останнім часом через його цікавість вони, безперечно, втратили. Але, з другого боку, чи можна дозволяти, щоб Розелло, почуваючи себе в цілковитій безпеці, осмілився зайняти місце вбитого ним чоловіка поруч жінки, яка весь час стояла перед очима Лаурани, огорнута чарівним і грішним сяйвом, обплутана тенетами жаги і смерті? Перед цією жінкою навіть жадання роздвоювалося на суперечливі почуття. З одного боку — ревнощі, невмотивовані, безпідставні, обтяжені всіма комплексами його життя: боязкістю, пригніченістю, невдоволеними бажаннями. З другого — гірка втіха, хіть, що мусила задовольнятися самим спогляданням.
Усі ці невиразні почуття перемішувалися в його свідомості, миготіли уривками гарячкових галюцинацій. Так минув майже весь жовтень.
У перших числах листопада відразу за днем поминання мертвих був День перемоги, і Лаурані випало аж чотири вихідні. Тоді він і відкрив, що всі нещастя падають на людину, коли їй не сидиться вдома, що тільки вдома можна як слід. зосередитися на цікавій роботі і по-справжньому втішатися читанням. Уранці другого листопада він пішов провести матір на кладовище. Переконавшись, що на могилах рідних стоять заздалегідь замовлені свічки, що там не бракує і квітів, синьйора Лаурана, як і щороку, захотіла пройтися між надгробками, спиняючись прочитати заупокійну молитву біля могил з прахом родичів та друзів. Підійшли вони й до фамільної усипальниці Розелло, де побачили синьйору Луїзу в елегантному жалобному вбранні. Уклякнувши на оксамитовій подушечці, вдова молилася перед мармуровою плитою з викарбуваним ім'ям її чоловіка, що його «немилосердна доля взяла від осиротілих у невтішному горі рідних». У плиту було вставлено емалевий портрет, на якому бідолаха Рошо виглядав молодшим принаймні років на двадцять і здавався сумним і наляканим. Синьйора Луїза підвелася й шанобливо привіталася. Вона пояснила, що вибрала саме цей портрет, бо на ньому її чоловік був майже такий, як тоді, за першого знайомства. Потім вона докладно розповіла про всіх покійників, замурованих у цьому склепі, кревно чи некревио споріднених із нею самою.
— Вони впокоїлися, а я живу, — зажурено сказала синьйора Луїза, — проте навіщо мені таке життя?
Зламана невтішним горем вдова зітхнула й утерла невидиму сльозу. Стара синьйора Лаурана прочитала свою молитву. Коли прощалися, вчителеві здалося, ніби синьйора Луїза умисне затримала його руку в своїй, і в її погляді спалахнула іскра благання. Виходить, коханець-кузен розповів їй усе, і тепер вона просить його, щоб він мовчав? Лаурана був стурбований, бо це означало, що Луїза безпосередньо причетна до злочину.